Ім’я Володимира Демченка відоме у Світловодську — і завдяки його 10-річній діяльності на посаді військового комісара, під час якої було збудоване призовне приміщення, а сам комісаріат увійшов до числа кращих, і завдяки 12-річній роботі у складі виконавчого комітету, де він завжди чесно і сміливо відстоював інтереси мешканців міста. Та, напевне, мало хто знає, що саме завдяки його клопотанням у місті з’явився меморіальний комплекс "Вічний вогонь". Але про все по-черзі.

Народився Володимир Дмитрович Демченко 27 вересня 1927 року на Чернігівщині. Згодом родина переїхала у Павлоград, де і мешкала до початку війни. Але застала його війна на малій Батьківщині, у Прилуках, куди, волею долі, 20 червня 1941 року, разом з молодшою сестричкою Жанною, він вирушив у гості до бабусі. З того часу і розпочалися важкі випробування для нього, тоді 14-річного хлопця. Залишившись без теплого одягу та взуття, грошей та їжі, впродовж довгих двох років окупації він вимушений був важко працювати і переховуватися від німців, аби уникнути смерті. Цей період свого життя ветеран згадує з болем:





Пригадує Володимир Дмитрович і випадок, який стався раніше, у серпні 1941 року, і змусив його вперше повірити у Бога:





Ще не раз після цього випадку Господь оберігав нашого співрозмовника — і коли він вижив у люті морози без теплого одягу та взуття, і коли дивом уникнув угону до Німеччини за добу до наступу Червоної армії і визволення Прилук, і коли один з усього екіпажу залишився живим у підбитому танку:



У складі танкового корпусу Третьої Гвардійської танкової бригади Володимир Демченко брав участь у визвольних боях за Бобровицю та Калиту. "Я одразу влився у військове життя, — продовжує розповідь ветеран, — адже звик до складних умов. На ходу навчався заряджати пушку і кулемет, розбиратися у видах снарядів. Нашою головною метою було взяти Остер і переправитися через Десну. Але наприкінці вересня наш танк був підбитий і весь екіпаж загинув, у тому числі й я... Пам’ятаю, як заряджав снаряд, аж раптом — яскравий спалах, відчуття сильного стискування — і я втратив свідомість…".

Тоді дивом хтось помітив ознаки життя у майже бездиханному тілі юнака, і розпочалася його довга реабілітація після контузії. Майже три місяці він нічого не бачив, не пам’ятав і не чув. Лише 24 грудня 1943 року до нього повернувся слух. Але комісія визнала його непридатним для служби в Армії, тож він повернувся до родини у Прилуки, де ніс службу у винищувальному батальйоні, охороняючи в’язницю.



Згодом вступив до Харківського танкового училища, після завершення якого служив у танкових військах, виконуючи свій військовий обов’язок і в Німеччині, і в Китаї, і в Північній Кореї, і в Монголії. Його загальний стаж у лавах армії склав 25 років – від заряджаючого до командира батальйону, а в арсеналі нагород були ордени Червоної зірки та Богдана Хмельницького, медалі "За бойові заслуги". Військова кар’єра Володимира Демченка могла б злетіти ще набагато вище, аби не стан здоров’я. Під час масштабних навчань у 1967 році він настільки блискуче організував переправу танків через Дніпро, що вразив тодішнього міністра оборони Андрія Гречко. У Володимира Дмитровича з’явилася реальна перспектива стати командиром полку, але не вийшло... наприкінці навчань він втратив свідомість прямо в танку і ледве не загинув. Тож, за висновками комісії, продовжувати службу в Армії не міг. Натомість, за пропозицією товариша, став військовим комісаром у Світловодську, куди приїхав у жовтні 1968 року.

З того часу і став для нього Світловодськ рідним. Тут він жив зі своєю дружною родиною — коханою дружиною Валентиною, сином Дмитром та донькою Наталкою. Разом обирали і місце для встановлення меморіалу "Вічний вогонь":





Ініціатива Володимира Дмитровича була підтримана, і 7 травня 1975 року, до 30-річчя Перемоги, відбулося перепоховання невідомого розвідника, який загинув у боях біля Бугроватки і був похований місцевим ковалем. У Світловодську з’явився меморіал "Вічний вогонь" — святе для світловодців місце. Щонайменше тричі на рік — на День Перемоги, День танкіста та день народження свого загиблого дядька приходить сюди з квітами ветеран.





Діти залишили рідну домівку, тож нині ветеран живе один. Сумує за дружиною, яку поховав три роки тому, і яку любив усе своє життя, та дбайливо береже пам’ять про неї…Про власне життя Володимир Дмитрович написав книгу: "Повернення у прожите життя", а ми дякуємо йому за те, що разом з нами згадав минуле.