Дитинство

Я народився на Житомирщині в багатодітній селянській сім’ї. Батька в 32-му невідомо за що "забрали". Але, як виявилося, відправили не до в’язниці, а на примусове навчання, де готували безплатні кадри для індустріалізації країни. Тільки через рік він передав додому звістку, що живий і будує в Запоріжжі магнієвий завод. В цей час почався голод, померли дід з бабусею, братик та сестричка. Мама якось повідомила про це батька: мовляв, помремо всі, що робити? І на початку літа батько передав: кидай все, бери дітей і їдь до мене, тут хоч пайку дають. Після дорожніх поневірянь (ми в поїзді їхали без квитків, ховаючись від контролерів під лавкою під спідницями жінок) приїхали в Запоріжжя. Знайшли в полі ту "стройку", батька і притулилися в його бараці, де уже було кілька десятків таких же сімей, втікачів від голоду. Спали всі в одному ліжку. Начальству це, звичайно, не подобалось. Тому неподалік заводу в балці (це місце на довгі роки отримало назву "Виселок Північний") воно виділило землю для будівництва житла і наказало до кінця літа "забиратись геть". І на осінь тут уже стояло біля сотні хатинок, зроблених із кукурудзиння та глини.


Як я став головою селища

У нашому "Північному" тоді була "демократія". Кожного року дорослі тут обирали нового голову, як покарання, бо ніхто не хотів ним бути: відповідальності хоч відбавляй, а зарплати — "нуль". Тож зібралися мешканці і давай лаятись: ти ще не був головою, то цей рік побудеш. А ніхто не хоче. І тут одна жінка запропонувала моєму батькові: Микито, а давай твого Петра головою, він грамотний, відмінник, мені хорошого листа в райком підготував! Батькові аргументи щодо мого малолітства не подіяли, проголосували одноголосно. Так, будучи 9-класником, я у віці 15 років на цілих 3 роки став головою селища. Про що мене делегація на чолі з батьком поставила до відома під час гри у футбол. Довелося громадськими справами займатися після занять у школі.


Окупація

Коли прийшли німці, то ми дуже швидко опинилися у них глибоко в тилу. Наше селище ніде офіційно не числилось і окупанти про нас чи то забули, чи то не до нас було. Я майже рік продовжував виконувати обов’язки голови селища. А коли через кілька місяців нас "виявили", то почали відправляти молодь до Німеччини. Я ж багатьох односельців врятував від каторги, видаючи відповідні довідки. А сам переховувався на горищі нашої школи, дякуючи моїй учительці Вассі Федорівні Чумак. Та, врешті-решт, мене викрили і в 1942-му заарештували. В моїй "Справі" було написано: "За ігнорування німецької влади підлягає відправці в Німеччину". Поки формувався поїзд, нас погнали на пристань загружати в вагони зерно з барж, де ми і застрягли майже на 3 місяці. А втік я з-під варти через дірку в паркані при погрузці нас у "скотовоз" для відправки до рейху. Я був маленький і в бур’яні мене "фріци" не помітили.


Служба в Червоній Армії

До приходу Червоної Армії я переховувався в навколишніх селах, зрідка навідуючись до мами. А після визволення Запоріжжя через тунель під Дніпрогесом без документів пробрався до наших і у комендатурі попросився в Армію. Там мене затримали "до вияснення". Та добре, що знайшлися свідки моєї роботи, яка багатьох врятувала від відправки у рабство. Тому наступного ж дня, якраз на моє 18-річчя, поновили в комсомолі і я став солдатом. Вчили на кулеметника, автоматника. Потім я воював у складі 30-ї Гвардійської дивізії 2-го Прибалтійського фронту. Назавжди запам’ятався мій перший бій. Під час атаки ми нарвалися на добре замасковане укріплення. Ворожі кулемети покосили майже весь особовий склад. Я був контужений і цілий день пролежав на виду у всіх, як убитий. Мене, як потім виявилося, уже занесли до цього списку. Отямився лише ввечері. Поповз вперед, до своїх, які окопалися в "мертвій зоні" біля самісіньких німецьких окопів. А тут мене, зрадівши, що я живий, помкомвзводу Астраханцев з бойовим донесенням відправляє назад, до штабу: "Ти, Ткачук, живим сюди доповз, тож живим і до штабу доберешся. Це наказ, від тебе залежить чи залишаться в живих оці твої товариші". І я під шквальним вогнем німців таки добрався до своїх, хоч і був поранений. Прийшов до тями в госпіталі у Вільнюсі, потім доліковували в Старій Русі. А через півтора місяці знову був у своїй частині. Там узнав, що за те донесення "сержанта Ткачука представили до ордену Слави". Правда, представлення відхилили, бо "був у окупації".


Парад Перемоги

9 Травня я зустрів в тій же Прибалтиці. Що творилося після оголошення наказу про Перемогу! Салютували з усіх видів зброї так, що командування навіть наказало здати всю зброю старшинам. А такого Параду Перемоги, як був у нас, мабуть ніхто не бачив. Ми стояли по прибалтійських дюнах, а внизу довгими колонами йшли полонені, обеззброєні німецькі частини. Попереду набундючені генерали і штаби. А солдати махали нам руками і вигукували: "Кріг капут!" (війні кінець). Я тоді пожартував: "Парад переможених переможцям!"

Потім я ще 2 роки служив у Армії і повернувся додому у 1947 році. Пішов закінчувати навчання до вечірньої школи. І тоді ж врятував життя моїй вчительці Вассі Федорівні. Її тільки-но заарештували "за пособництво німцям", а вона ж при них учила наших же дітей, у нашій же школі! Мене кілька разів НКВС примушувало дати проти неї відповідні свідчення. Я цього не зробив. Були неабиякі і погрози, і умовляння. Довелося звертатися до самого Калініна, щоб її захистити.


Цивільне життя

Отримали квартиру в Запоріжжі. Там же я з червоним дипломом закінчив інститут, одружився, народилися два сина. Довгий час працював головним механіком у автопромтресті. Але тамтешня екологія мені не підходила, кашель замучив. І коли довелось побувати у відрядженні у Світловодську, то кашель зник в цей же день. Тому я тут і залишився. Влаштувався на "Калькулятор", а після отримання житла перевіз родину та і пропрацював тут старшим інженером технічного відділу до виходу на пенсію.

Другим моїм життя стала улюблена дача. На жаль, сил уже на ній працювати немає. Але вона попала в надійні руки: син Костя з дружиною підтримують на ній зразковий порядок, зрідка запрошують мене туди на екскурсію.

А я тільки згадую як швидко промайнуло життя. І роблю висновок, що прожив його не дарма.


Спогади ветерана записав
Сергій Тишко