На порозі приватного будинку нас радо зустрічає Катерина Іванівна – дружина Семена Павловича Іоненка. Він не дуже добре почувається, але на зустріч з гостями виходить, посміхається. На моє запитання, як здоров'я, з усмішкою відповідає: "Учора телефонував боксеру Кличку, то він побоявся зі мною зустрітися, щоб я йому не "набоксував". Я розумію, що з почуттям гумору у ветерана все гаразд. Про свій поважний вік каже, що йому лише (!) 84, а дружина молодша за нього аж на 5 років! Живуть вони великою дружною сім'єю з донькою і двома дорослими онуками. Весело, якби тільки побільше грошей. Не вистачає пенсії? На двох грошей вистачало б, ще й зайві були б, але сім'я велика, до того ж у онуків немає роботи.

Я прошу Семена Павловича вдягнутися у піджак з урядовими нагородами. Катерина Іванівна дістає його з шафи. "Важкий, як одяг у піхотинця. Добре,що носити доводиться не часто", – знову жартує ветеран.

Коли до хати заходить Костянтин Каспров, вітає з наступаючим святом Великої Перемоги, вручає квіти і подарунок до святкового столу, ветеран розчулюється так, що аж сльози з очей. Проте через хвилинку вже посміхається і розповідає, розповідає, розповідає… Ми ще раз переконуємося у тім, що для ветерана війни не такий важливий подарунок, як велике бажання розповісти про те, що не забувається з роками. "Не стирається з пам'яті війна?" – запитуємо ми у Семена Павловича. "Що ви! Все пам'ятаю, як біг, як під кущик падав, як в атаку йшов…".

3 грудня 1943 року звільнили місто Новогеоргіївськ, а 7 грудня 17-річного Семена Іоненка призвали до лав Радянської Армії і відправили у Казань на курси молодших командирів. Мали навчатися 6 місяців, але за скороченою програмою через 3 місяці, у квітні 1944 року він вийшов звідти молодшим сержантом, командиром відділення і відправився на фронт. Служив у 212-й стрілковій, двічі Кразнознаменній дивізії. Брест, Латвія, форсування Одеру, битва за Берлін, штурм Рейхстагу. Семен Павлович пам'ятає, як під час бойових дій у Берліні, його викликали у підвал до командирів і вручили комсомольський квиток. Хімічним олівцем, облизавши папір він написав: "Иду на штурм Берлина. Если погибну, считайте меня коммунистом!"

У свої 19 років Семен Іоненко був нагороджений трьома солдатськими, окопними медалями "За відвагу", отримав лише дві, а третя " шукала" його 48 років; орденом "За мужність", орденом "Червоної зірки", двома орденами Вітчизняної війни 1,2 ступеня. Після війни Семен Павлович отримав ще десятка півтора нагород, але по праву пишається фронтовими.

Семен Павлович Іоненко має 50 років трудового стажу. Закінчив юридичний факультет Одеського філіалу Московського всесоюзного університету. Працював у райвиконкомі юристом, але мав велике бажання займатися справжньою юридичною практикою, не відпускали. Коли відкрився завод чистих металів, умовив 1 секретаря міськкому партії М.І.Річку відпустити на нове цікаве підприємство начальником юридичного відділу. 28 років пропрацював на цій посаді, звільнився на пенсію у 64 роки. Тривалий час очолював заводську раду ветеранів війни, у якій тоді було справжніх фронтовиків – 192, зараз залишилося 28 учасників війни. Раніше від колективу заводу вітали з Днем перемоги, зараз телефонують лише друзі. Напевне тому наші привітання ветеран сприйняв, як свято для душі. "Ми вдячні вам, Семене Павловичу, за ваш ратний подвиг. Ви – взірець мужності, відваги, самовідданості. Я у захваті від вашого позитивного настрою. Бажаю вам міцного здоров'я, довгих років життя, благополуччя, родинного затишку", - сказав ветерану на прощання Костянтин Каспров.













Тетяна ДРОЗДОВА,
Богдан ДРОЗДОВ (фото).