Нас привітно зустрів сам господар у парадному вбранні і, запрошуючи до кімнати, сказав: "Будьте, як вдома!". З перших слів нам стало зрозуміло, що ми знову потрапили до привітних, надзвичайно позитивних людей, які ні в якому разі не будуть скаржитися на погане життя. Ми не помилилися.

Віктор Павлович родом з Сибіру, працював у Тобольську економістом у "сплавній" конторі. На запрошення колеги переїхав з дружиною Лідією Самойлівною до Олександрії. Працював на електромеханічному заводі, але там не було можливості отримати житло. 1962 року прибув до Світловодська. Працював у будівельному управлінні №1 начальником відділу праці та заробітної плати. Потім перейшов до ВО "Дніпроенергобудпром".

З'ясувалося, що Віктор Павлович добре знає діда Олексія Гусєва Віктора Олексійовича Іванова, який теж тривалий час працював в об'єднанні "Дніпроенергобудпром" головним інженером. Цей факт розчулив ветерана до сліз. Він пригадав як працювалося йому в колективі об'єднання, розповів, що і зараз про нього пам'ятають колеги, особливо Лариса Бакута, яка вважає його своїм вчителем. 25 січня від імені колективу, Івана Едуардовича Марона і Любові Мака-рівни Чекаленко його привітали з ювілейним днем народження, зробили подарунок!

Взагалі Віктор Павлович – щаслива людина. Він все життя живе зі своєю дружиною – ровесницею Лідію Самойлівною. Має чудових дітей: сина і доньку, дорослих онуків. "У мене дуже хороші діти!" – кілька разів вигукнув ветеран під час розмови.

Що запам'яталося понад усе під час війни, чи були якісь приємні моменти? На це запитання Олексія ветеран сказав: "Усі події під час війни були трагічними, але коли оголосили про нашу перемогу, раділи так, що втрачали голос від крику…".

Віктор Созоновський потрапив на фронт у 18 років після короткотривалого навчання у танковому училищі. Був наводчиком на СУ 76. Старший сержант Созоновський весь час служив на третьому Білоруському фронті. "Ми завжди були разом з піхотою, – розповідає ветеран. – Вони йдуть в атаку, а ми за ними, знешкоджуємо вогневі точки. Одного разу ми потрапили на мінне поле. Нам передали команду: "На лівому фланзі прорвалися "Тигри". Вам потрібно зайти до литовського маєтку непомітно і несподівано вдарити." Наша піхота запанікувала, ніхто помирати вже не хотів. Тому жоден з членів нашого екіпажу не помітив протитанкових мін. Здетонували дві. Мене вдарило в потилицю, око, контузило. Наш командир і механік були тяжко поранені. Механік помер у госпіталі. Ми з наводчиком пролікувалися у медсанбаті."

До найдрібніших деталей ветеран пам'ятає кровопролитний бій за Кенігсберг. Фортеця була сильно укріплена. Фашисти не здавалися, бо знали, що радянські війська уже не беруть полонених. Багато людей загинуло. Ті, хто залишився, тут і святкували перемогу. За взяття Кенігсбергу Віктор Созоновський отримав першу нагороду – Орден Слави, потім орден Вітчизняної війни.

"Я горджуся тим, що зміг поспілкуватися з вами – справжнім героєм війни, – сказав на прощання Олексій Гусєв Віктору Павловичу. – Ви достойні поваги і великої вдячності. Міцного вам здоров'я, хорошого настрою, приємних життєвих моментів. Вам, як справжньому захиснику Вітчизни, на згадку про нашу зустріч я хочу подарувати значок партії Захисників Вітчизни".

На свою адресу ми теж отримали багато теплих слів від ветерана. Він навіть зізнався, що тільки підтримка людей допомагає жити, не хочеться полишати світ…

І не потрібно поспішати, шановний Вікторе Павловичу, ми вас ще привітаємо з наступним ювілеєм!


Тетяна ДРОЗДОВА,
Богдан ДРОЗДОВ (фото).