Дасій ФОМІН: "Понад усе хочу, щоб Україна розвивалася!"
Черговою нашу зустріч з ветераном Великої Вітчизняної війни, учасником бойових дій – Дасієм Івановичем Фоміним аж ніяк назвати не можна. Вона скоріше – унікальна, бо відбувалася з надзвичайною людиною. І хоча редакція газети "Світловодськ вечірній" продовжує розповідати про членів громадської організації "Об’єднання інвалідів Великої Вітчизняної війни", Дасія Івановича інвалідом називати не хочеться. Оптиміст, красень, "купрінський поручик" (так жартома він себе називає) має поважний вік – 84 роки, але почувається молодим. Тому і не став чекати, доки ми його відвідаємо вдома, а легко погодився прийти до редакції сам.
^ Реклама ^Там його відібрали до топографічної школи. Після посиленої підготовки, через 1,5 місяці він знову потрапив до свого полку. Отримав звання сержанта і став заступником командира взводу топографічної розвідки. Тоді йому ще не було й 19 років, а командувати доводилося зрілими чоловіками!
Весна 1945 року теж залишила по собі багато спогадів. Після форсування Одеру зайняли оборону за 33 кілометри від Берлину. 19, 20 квітня вже відчувалася перемога, всі перебували в очікуванні наступу… Коли закінчилася артпідготовка, включилися прожектори, артилеристи і топографи пішли разом з піхотинцями. Пройшли перші траншеї, другі і дійшли до Зеєловських висот. Ламати опір німців, які закріпилися на сопках, довелося 3 дні, загинуло дуже багато людей. Далі – вступили на південну окраїну Берліна. Окопалися, але коли розпочався штурм, полк відвели на Західний кордон Німеччини. Переслідуючи супротивника, вийшли до Ельби, зустрілися з американцями. З цією місцевістю у Дасія Івановича пов’язані спогади про цікаві пригоди і незабутні зустрічі.
"Я був дуже завзятим хлопцем і якщо бачив мотоцикла, не міг втриматися, щоб не покататися! – розповідає з вогником в очах Дасій Іванович. – Нам трапився потужний, військовий мотоцикл BMW з розбитою коляскою. Ми розібрали коляску, зняли "глушаки"… Уявляєте, як ревів двигун! На світанку 7 травня я вирішив прокотитися по місту Бург, розбудити місцевих жителів. Зупинився на площі і помітив хлопця. Познайомився. Ним виявився земляк Олександр Сухенко, 1927 року народження з Крилова. З ним ми поїхали до містечка Грабов і побачилися з Василем Лагном з Новогеоргіївська, 1924 року народження. Він працював на ремонті доріг. Далі дісталися до шкіряної фабрики. Там зустріли дядька Миколу Губенка з Новогеоріївської меблевої фабрики. Усі вони були примусово вивезені до Німеччини. Як же вони здивувалися, зустрівши земляка! До речі, пізніше їм пощастило повернутися додому".
На наше запитання, чи не покарали його за таку зухвалу подорож, Дасій Іванович посміхається: "Коли повернувся, назвали дурнем і мотоцикла забрали, щоб я не розбився". Чи не страшно було подорожувати по ворожій території? "Ні, радість від перемоги була шалена. Німецьких військ там не було, місцеві жителі з домівок не виходили. Хоча я сам не люблю людей, які вихваляються тим, що нічого не боялися. Страх відчували усі, хто йшов в атаку. Мені довелося пережити це чотири рази. Ноги важкі, просто стопудові. Лише метрів через 400 починаєш їх відчувати…"
Де зустрів День Перемоги? На шляху до Оранієнбургу (це 60 кілометрів північніше Берліна), під час пересування до постійного місця дислокації. По дорозі зупинилися і там святкували перемогу.
За ратні подвиги Дасія Івановича було нагороджено Орденом Червоної Зірки та Орденом Вітчизняної війни 1 ступеня. У мирний час він отримав ще десяток урядових нагород.
Після війни Дасій Фомін служив у Сталінграді. У 1949 році був звільнений у запас за станом здоров’я. Повернувшись додому, вступив до Олександрійського педагогічного училища. Пізніше закінчив факультет іноземних мов Житомирського педінституту і викладав німецьку в школі. 36 років пропрацював в освіті Дасій Іванович. Його добре пам’ятають сотні учнів з Талової Балки, Новогеоргіївська і Пеньківки, Павлівки, світловодської школи-інтернату №2.
З Німеччиною Дасій Іванович не розлучається. Років 16 поспіль спілкується з кількома дівчатами, які вийшли заміж за німців і живуть у Німеччині, 2000 року два місяці там відпочивав. З друзями проїхав на автомобілі через західну Україну, Польщу, Німеччину своїм бойовим шляхом.
Віталій Юшко уважно слухав розповідь ветерана, задавав запитання, цікавився його точкою зору на події, які зараз відбуваються у нашій країні, розповідав про своїх рідних. Зокрема, Віталій Іванович сказав: "Мій дід під час Великої Вітчизняної війни був розвідником, тричі потрапляв до полону, двічі бабуся отримувала на нього "похоронки". Мої рідні пережили окупацію. Я любив слухати їхні розповіді про ті буремні часи, тому знаю, що вашому поколінню довелося багато пережити. Ваш життєвий досвід – безцінний. Я з великим задоволенням сьогодні з вами зустрівся. Шкода, що сьогоднішня молодь мало цікавиться ратними подвигами дідів, прадідів. Але міська влада буде робити все для того, щоб ніхто з фронтовиків-героїв війни не був забутий. Бажаю вам міцного здоров’я та довгих років життя. Впевнений, що ваша позитивна енергія, активна життєва позиція дозволить вам відсвяткувати свій 100-річний ювілей!".
Дасій Іванович відповів: "Дякую вам за теплу зустріч, ви мені влаштували справжнє свято. Сподіваюсь, люди вас оберуть на посаду міського голови. На мою думку, не треба так часто міняти керівників міста. Людина, яка попрацювала, повинна продовжити розпочату справу. Усім молодим людям я хочу побажати, щоб у нас в Україні встановився порядок, щоб люди мали соціальний захист. Те, що відбувається зараз, мені не подобається. Понад усе хочу, щоб наша країна розвивалася! Вірю, що так і буде".
Тетяна ДРОЗДОВА,
Богдан ДРОЗДОВ (фото).
Весна 1945 року теж залишила по собі багато спогадів. Після форсування Одеру зайняли оборону за 33 кілометри від Берлину. 19, 20 квітня вже відчувалася перемога, всі перебували в очікуванні наступу… Коли закінчилася артпідготовка, включилися прожектори, артилеристи і топографи пішли разом з піхотинцями. Пройшли перші траншеї, другі і дійшли до Зеєловських висот. Ламати опір німців, які закріпилися на сопках, довелося 3 дні, загинуло дуже багато людей. Далі – вступили на південну окраїну Берліна. Окопалися, але коли розпочався штурм, полк відвели на Західний кордон Німеччини. Переслідуючи супротивника, вийшли до Ельби, зустрілися з американцями. З цією місцевістю у Дасія Івановича пов’язані спогади про цікаві пригоди і незабутні зустрічі.
"Я був дуже завзятим хлопцем і якщо бачив мотоцикла, не міг втриматися, щоб не покататися! – розповідає з вогником в очах Дасій Іванович. – Нам трапився потужний, військовий мотоцикл BMW з розбитою коляскою. Ми розібрали коляску, зняли "глушаки"… Уявляєте, як ревів двигун! На світанку 7 травня я вирішив прокотитися по місту Бург, розбудити місцевих жителів. Зупинився на площі і помітив хлопця. Познайомився. Ним виявився земляк Олександр Сухенко, 1927 року народження з Крилова. З ним ми поїхали до містечка Грабов і побачилися з Василем Лагном з Новогеоргіївська, 1924 року народження. Він працював на ремонті доріг. Далі дісталися до шкіряної фабрики. Там зустріли дядька Миколу Губенка з Новогеоріївської меблевої фабрики. Усі вони були примусово вивезені до Німеччини. Як же вони здивувалися, зустрівши земляка! До речі, пізніше їм пощастило повернутися додому".
На наше запитання, чи не покарали його за таку зухвалу подорож, Дасій Іванович посміхається: "Коли повернувся, назвали дурнем і мотоцикла забрали, щоб я не розбився". Чи не страшно було подорожувати по ворожій території? "Ні, радість від перемоги була шалена. Німецьких військ там не було, місцеві жителі з домівок не виходили. Хоча я сам не люблю людей, які вихваляються тим, що нічого не боялися. Страх відчували усі, хто йшов в атаку. Мені довелося пережити це чотири рази. Ноги важкі, просто стопудові. Лише метрів через 400 починаєш їх відчувати…"
Де зустрів День Перемоги? На шляху до Оранієнбургу (це 60 кілометрів північніше Берліна), під час пересування до постійного місця дислокації. По дорозі зупинилися і там святкували перемогу.
За ратні подвиги Дасія Івановича було нагороджено Орденом Червоної Зірки та Орденом Вітчизняної війни 1 ступеня. У мирний час він отримав ще десяток урядових нагород.
Після війни Дасій Фомін служив у Сталінграді. У 1949 році був звільнений у запас за станом здоров’я. Повернувшись додому, вступив до Олександрійського педагогічного училища. Пізніше закінчив факультет іноземних мов Житомирського педінституту і викладав німецьку в школі. 36 років пропрацював в освіті Дасій Іванович. Його добре пам’ятають сотні учнів з Талової Балки, Новогеоргіївська і Пеньківки, Павлівки, світловодської школи-інтернату №2.
З Німеччиною Дасій Іванович не розлучається. Років 16 поспіль спілкується з кількома дівчатами, які вийшли заміж за німців і живуть у Німеччині, 2000 року два місяці там відпочивав. З друзями проїхав на автомобілі через західну Україну, Польщу, Німеччину своїм бойовим шляхом.
Віталій Юшко уважно слухав розповідь ветерана, задавав запитання, цікавився його точкою зору на події, які зараз відбуваються у нашій країні, розповідав про своїх рідних. Зокрема, Віталій Іванович сказав: "Мій дід під час Великої Вітчизняної війни був розвідником, тричі потрапляв до полону, двічі бабуся отримувала на нього "похоронки". Мої рідні пережили окупацію. Я любив слухати їхні розповіді про ті буремні часи, тому знаю, що вашому поколінню довелося багато пережити. Ваш життєвий досвід – безцінний. Я з великим задоволенням сьогодні з вами зустрівся. Шкода, що сьогоднішня молодь мало цікавиться ратними подвигами дідів, прадідів. Але міська влада буде робити все для того, щоб ніхто з фронтовиків-героїв війни не був забутий. Бажаю вам міцного здоров’я та довгих років життя. Впевнений, що ваша позитивна енергія, активна життєва позиція дозволить вам відсвяткувати свій 100-річний ювілей!".
Дасій Іванович відповів: "Дякую вам за теплу зустріч, ви мені влаштували справжнє свято. Сподіваюсь, люди вас оберуть на посаду міського голови. На мою думку, не треба так часто міняти керівників міста. Людина, яка попрацювала, повинна продовжити розпочату справу. Усім молодим людям я хочу побажати, щоб у нас в Україні встановився порядок, щоб люди мали соціальний захист. Те, що відбувається зараз, мені не подобається. Понад усе хочу, щоб наша країна розвивалася! Вірю, що так і буде".
Тетяна ДРОЗДОВА,
Богдан ДРОЗДОВ (фото).
