Розповідь про своє героїчне минуле наш співрозмовник розпочав скромно: "Я солдат Другої Світової війни". А далі Олександр Антонович розповів про те, як 17-річним юнаком був призваний на фронт у квітні 1944 року, як проходив сувору військову підготовку у полковій школі молодших командирів у місті Дніпропетровськ: "Спочатку ми були в таборах, а потім пригнали нас у порожні розбиті казарми без вікон та дверей, без опалення та комунікацій". Ось в таких непростих умовах майбутні офіцери готувалися до бойових дій: проходили тактичну підготовку, політосвіту, вивчали устав, навчалися стріляти з різних видів зброї, вчилися рити окопи і, звісно, загартовувалися".

Всі ці навички знадобилися ветерану вже наприкінці січня 1945 року, коли він, у числі інших 450 випускників школи молодших командирів потрапив на фронт: "Вночі по тривозі нас підняли, вишикували і командир батальйону майор Голубцов нам повідомив: "Фронту потрібні не командири, а солдати!" І в товарних вагонах відправили нас у Польщу."

У складі 192 стрілецького полку 57 гвардійської дивізії Олександр Пономарь брав участь у бойових діях на території Польщі та Німеччини: звільняв Люблін, Радом та інші європейські міста, а в квітні 1945 року отримав серйозне поранення. Потрапивши під мінометний вогонь, молодий боєць був поранений у голову та ногу. Сталося це в німецькому місті Крюстін. Там, у шпиталі, в 60-ти кілометрах від Берліну і довелося зустрічати Перемогу. За участь у бойових діях Олександр Антонович був нагороджений медаллю "За перемогу над Німеччиною", а також орденами "Червоної зірки" та "За відвагу".

Але на цьому військова служба нашого співрозмовника не завершилася. Ще довгих 7 років він служив у лавах збройних сил СРСР. За цей час йому довелося і супроводжувати ешелон полонених німців до російського міста Вологда, і нести службу у Петрозаводську, і охороняти державний кордон з Іраном та Туреччиною на Закавказзі.

На Батьківщину, у рідну Запорізьку область, Олександр Антонович повернувся вже у 1952 році. Закінчив Сталінський інститут радянської торгівлі і, отримавши економічну освіту, відпрацював 10 років за направленням, а потім сам попросив перевести його до Світловодська. Тут жили родичі його дружини, та й саме молоде місто йому дуже сподобалося.

У Світловодську Олександр Антонович працював в організації "Гідроелектромонтаж", а по завершенні будівництва Кременчуцької ГЕС — на будівництві Київської, а згодом Братської ГЕС. Є в трудовій біографії ветерана і робота головним бухгалтером та начальником планового відділу на заводі "Калькулятор", і досвід викладацької діяльності у Світловодському політехнічному коледжі.

Із теплотою у голосі розповідав нам ветеран про своїх товаришів, бойових друзів, з якими доводилося ділити тягар непростого солдатського життя і порівнював їх з сьогоднішніми військовослужбовцями: "Я невдоволений армією. Дивуюся, коли військові говорять, що їм не вистачає зубних щіток. Це не солдати. Це не армія. Тривожуся я, бо в нас немає захисного щита. Ми були голодні, холодні, нам доводилося вмиватися снігом, але дух у нас був. Головне — дух! Якщо у солдата не має бойового духу, то хоч обвішай його зброєю — з нього користі не буде. Сьогодні духу, ідеї не вистачає! Ми знали, за що воюємо, за що життя готові віддати. Тоді дух переміг. Дух, патріотизм і загартованість!"

Під час нашого спілкування з шанованою людиною відчувалося, що особливий бойовий дух, про який він говорить, живе в ньому й досі. Ми щиро бажаємо Олександру Антоновичу зберегти цей життєдайний запал і здоров’я на багато і багато років.