ЗА ТЕМОЮ: Світловодці відзначили 70-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників та вшанували героїв
По закінченню заходу ми підійшли до цього поважного чоловіка, аби познайомитися з ним, поспілкуватися, віддати данину поваги шанованій людині та розповісти про нього нашим читачам.
Сергій Васильович Романенко виявився дуже цікавою і приємною людиною. Зі світлою і щирою посмішкою на обличчі він відповідав на наші запитання, розповідаючи про себе та свою участь у подіях 70-річної давнини. Розповів, як на самому початку війни, у 1941 році, 17-річним хлопцем добровольцем пішов на фронт. Спочатку був направлений до оборонних військ Ворошиловградської області, а згодом потрапив на Ростовський напрямок. У званні звичайного рядового солдата Сергію Васильовичу довелося воювати і на Північно-Кавказському фронті, звільняти Моздок та Нальчик. Далі була Курсько-Орловська дуга, Центральний фронт, Брянський фронт, перейменований згодом у Білоруський.
"Найбільша тяжкість була на рядових, — розповідає ветеран. — Це ж виконавці. Командир дав наказ сидіти в укритті, а ми під вогнем виконуємо свою роботу — забезпечуємо переправу через великі річки наших наземних військ. Я був понтонером, будував пароми, а згодом мости. Вода рятувала мене".
У 1944 році, коли Білоруський фронт розділився, бригада, в якій воював Сергій Васильович потрапила до першого Білоруського фронту. Тож, наш співрозмовник був у числі перших радянських солдат, які дійшли до Берліну. Він особисто брав участь у штурмі Берліну від його початку і до самого кінця. Війна закінчилася для Сергія Васильовича на Ельбі.
Ось такий героїчний шлях пройшов цей скромний чоловік. За виявлену мужність і героїзм він був нагороджений 25-ма медалями і орденами, серед них орден Вітчизняної війни та орден "За мужність", медалі: "За відвагу", "За бойові заслуги", "За оборону Кавказу", "За звільнення Варшави", "За штурм та взяття Берліну", "За перемогу над фашистською Німеччиною", медаль маршала Жукова та "Захисник Вітчизни".
Уродженець села Обухівка Харківської області, вже багато років ветеран проживає у Світловодську. Після війни він не полишив службу і останні чотири роки перед демобілізацією у званні підполковника служив на Сахаліні. Мріяв повернутися на рідну Україну, зізнається, що хотів потрапити до Полтави, але не вийшло. Побував у Кременчуці — не сподобалося місто, а ось Світловодськ, тоді ще Кремгес, припав йому до душі. Так і залишився тут разом зі своєю дружиною, про що не шкодує. На жаль, дружина Сергія Васильовича — інвалід Великої Вітчизняної війни — вже відійшла у Вічність, тож, нині ветеран проживає один.
6 жовтня йому виповнилося 90 років. Ми щиро вітаємо Сергія Васильовича з цим поважним ювілеєм та зичимо йому ще довгих років життя, здоров’я і щоб та посмішка, яку ми побачили на його приємному світлому обличчі, не залишала його ні за яких обставин!
