Про обов’язки капелана, усвідомленість свого вибору і підтримку найближчого оточення говоримо з Мариною.

— У січні цього року до Світловодська, до церкви "Дім Божий" (Веніамін Клічук), приїхали капелани з київської месіанської общини, які вісім годин поспіль розповідали усім охочим про важливість капеланського служіння для військових в Україні, навчали, як правильно спілкуватися, як планувати поїздку, до чого бути готовим. Коли я розповіла, що є віруючою 30 років, а наш Палац культури і я зокрема волонтеримо у цій війні з 2015 року, капелани зауважили, що у мене є досвід, тож я просто зараз можу знайти підрозділ і поїхати туди, а вони поїдуть зі мною і допоможуть порадами.

В Україні є штатні капелани, але їх небагато: в середньому один на 7000 військових. У допомогу їм діють невеликі мобільні нештатні команди, члени яких можуть поєднувати капеланство з основною роботою. До того, що я поповню лави священнослужителів у війську, важливо й те, що я жінка. За присутності жінки чоловіки збираються, хочуть причесатися, поголитися, а у спілкуванні можуть довірити їй те, у чому не наважаться звіритися чоловіку.

І я погодилася. Підтвердила кваліфікацію, 9 березня отримала шеврони капелана і вже наступного дня вирушила до стрілецького підрозділу, який тримає оборону на південному напрямку. Сама поїздка тривала дві доби. У зоні бойових дій ми перебували тільки дві години. В організації виїзду допоміг світловодський волонтер Юрій Сичов, перед цим підтримавши мене словами про необхідність такої місії.

МАТЕРІАЛ ЗА ТЕМОЮ: Батько і син Сичови. Дві розповіді про себе, волонтерство, війну

Під час роботи нашої команди відбулася історія, яку я не могла передбачити. У своєму представленні серед іншого я розповіла військовим, що я мати шістьох дітей, а ще працівниця культури, галузі, яка допомагає фронту, зокрема, проводячи благодійні заходи. Після християнських настанов до мене підійшов один боєць і сказав, що хоче говорити лише зі мною. І розповів, що він сам працівник культури — керівник колективу бального танцю в Миколаєві. Зараз він воює, а його Палац культури розбомбили росіяни. Для нього було важливо, щоб його підтримала саме колега.

У спілкуванні воїни зізнавалися:



На моє запитання, чи віруючі вони, відповідали з усмішкою:



До речі, капелани не представляються як представники якоїсь окремої деномінації. Є основи християнської віри, які в усіх християнських деномінаціях непорушні. І ми проповідуємо їх.

Волонтери і капелани — це ті ластівки з мирного життя, які, маючи спеціальні дозволи, потрапляють в зону бойових дій і спілкуються із захисниками і захисницями, дбаючи не лише про їхнє тіло, коли привозять їжу, дрони чи буржуйки, а й про душу, коли цікавляться їхніми почуттями, говорять слова поваги і підтримки.

Зараз я на зв’язку з цим підрозділом. Тепер частина мого серця і для них, і вже від цього я нікуди не подінуся.



До цих військових наша команда капеланів прибула першою. Та й інші воїни, з якими я спілкуюся, говорили, що до них візитів капеланів ще також не було. Що лишень підтверджує мої слова про те, що священнослужителів на війні не вистачає і моє рішення поповнити їхні ряди є правильним.

Небезпека — це перше, про що мені говорило моє оточення:



Звичайно, я постійно задавала собі ці питання. Я та людина, яка готує всі церемонії поховань, і добре розумію ціну своїх поїздок. Але я відчуваю, що мені треба це робити. До певного часу мені було зручно передавати зібране через волонтерів і самій не спілкуватися з воїнами, я мов би не переходила якусь особливу межу. Поступово один за одним за різних обставин стала спілкуватися з хлопцями, а значить, більше розуміти їх. А з часом стала дізнаватися, що дехто з них загинув… Мені дуже боліло... У зоні бойових дій я пережила глибокі почуття на фізичному рівні. У тилу ти думаєш, що, займаючись волонтерством, робиш якусь надзвичайно важливу роботу, що вона допоможе на фронті... Але цивільні в тилу навіть не уявляють, що відбувається на передовій. Там у повітрі висить задача: вижити. Щоб змінилося моє сприйняття реальності, мені вистачило тих двох годин, які нам дозволили побути в зоні бойових дій. Я зрозуміла, що перейшла ту межу, і тепер знаходжуся на новому рівні світосприйняття. Але це не означає, що це потрібно усім. Можемо, відчуваємо в собі сили дати безпосередню підтримку — їдемо і робимо це. Ні — ефективно працюємо на перемогу на своїх місцях.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як говорити з ляльками і людьми. Марина Салабутіна

Дякую за підтримку своїй родині, а також своєму колективу Палацу культури і зокрема директорці Ларисі Ляшенко. Окреме спасибі працівникам сільських Будинків культури і працівникам міського Палацу культури за швидке виконання бажання військових посмакувати домашнім салом, коли доставили його і запеченим, і засоленим, і законсервованим (усміхається).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сім’я Салабутіних — чемпіони світу з обіймів

Графік поїздок з місією буде залежати від моєї зайнятості на роботі і від коштів, бо кожна поїздка — це доволі дорого, адже треба придбати пальне та закупити те, про що просить підрозділ. Не говорячи про те, що за автомобіль для поїздок я сплатила тільки 40 тисяч гривень, які задонейтили мені небайдужі, а 55 тисяч ще треба зібрати.

Але я завжди відкрита до спілкування. Шановні захисники й захисниці, повідомляйте про свою потребу у візиті нашої капеланської команди, ми готові підтримувати вас: 096 087 12 43 (Марина Салабутіна).