Понеділок, 08 серпня 2022
ТОП-новини Люди Добрі справи

Батько і син Сичови. Дві розповіді про себе, волонтерство, війну Новина з фото

Батько і син Сичови. Дві розповіді про себе, волонтерство, війну
До когорти відомих світловодських волонтерів Юрій і Антон Сичови приєдналися швидко і без вагань, бо відчували у тому потребу. Результатом їхньої діяльності стала довіра багатьох людей Кіровоградщини, які стали регулярно допомагати волонтерам у підготовці до чергової поїздки на фронт. Переглядаючи фото-звіти у соціальних мережах, ми вирішили запросити батька і сина до редакції, поспілкуватися і написати про найцікавіше з їхнього досвіду. Врешті, вийшло дві розповіді про себе, волонтерство, війну…


Юрій Сичов

Батько і син Сичови. Дві розповіді про себе, волонтерство, війну


Мені 58. Я підприємець з 90-х років, тобто понад 30 років. З помітного для жителів міста — збудував "Юлас" — автомайстерню, мийку, кафе. Після того, як довелося його продати, доволі успішно займався вантажними перевезеннями у відомих компаніях. Минулого року вдало спробував себе у будівництві, але почалася війна і зламала мої плани.

Після вторгнення росії в Україну, пішов служити до добробату під керівництвом Олега Плиса. Місяць простояв на блокпості і зрозумів, що це не моє, бо маю сил та енергії на більше. Поштовхом до волонтерства став телефонний дзвінок від мого колишнього співробітника Олександра Гавриша з Великої Андрусівки, який пішов служити до лав ЗСУ:

"Дядя Юра, терміново потрібні чотири колеса на КРАЗ. Зможете допомогти?"


Хіба можна відмовити? Доки шукав 4 колеса, знадобилося ще 4. Знайшов і повіз. Так усе і почалося: Авдіївка, Лисичанськ, Слов’янск, Костянтинівка, Вугледар, Піски. Разів 10 вже з’їздив. Уперше на власній вантажівці, але зрозумів, що вона малорухлива, а іноді треба проскакувати ділянки дороги на максимальній швидкості, щоб не помітив ворожий дрон. Знайомий підігнав свій бус "Форд" і з того часу його й використовую. Усе, що везу, передаю бійцям з рук в руки, старшого чина, ніж старшина, ще не бачив. Їжджу один, бо не хочу наражати на небезпеку інших людей. Думаю, що колесо поміняти і сам зможу, у разі потреби, а якщо попаду під обстріл, заберу бронік і шолом, і ходу! Під час крайньої поїздки відволікся і мало не наскочив на дві градини. Вдалося вирулити.

У соцмережах пишуть про групу волонтерів Сичова, а я думаю, що це гучно сказано. Ніяких груп, я сам по собі. А допомагають мені у підготовці до поїздки син Антон і родич Олексій Ситюк, переселенець з Харкова. Завантажуватися починаємо о 18-й, а закінчуємо, зазвичай, о другій ночі. Чому так довго? Бо везу, як правило, 8-10 посилок від рідні до військових (скоро стану поштарем!) До них додаю ще ящика 2-3 від себе на підрозділ. Тож треба завантажити усе у відповідності зі складеним мною маршрутом. Знаю, що на розвантаження буде лише кілька хвилин, десь під деревами, щоб не потрапити під пильне око ворожих дронів. Їду на 8-10 точок, відстань між ними до 100-200 км. Хлопці скидають мені локацію через спецзв’язок, де пишуть, де креслять. Коли наближаюся, видаляю інформацію і вимикаю телефон.

Їду, де пускають, не на крайню точку, останнього разу заїхав за Слов’янськ, це 10 км від лінії фронту. На нуль ніхто не виїжджає. Колись заїхав у сіру зону під Вугледаром, трішки заблукав. У дорозі буваю 1-3 доби. Якщо раніше проїжджав 900 км, то зараз 1500-1600 км, бо кількість підрозділів, куди треба доставити вантаж, збільшується. Зростає і кількість людей, які допомагають. Назвати усіх немає змоги, відзначу "Укрпошту" та Анну Нагібіну з Кропивницького, Церкву Голгофи, волонтерок з Калантаєва, Анну Трубаченко, помічницю нардепа Олеся Довгого, фонд "Милосердя", колектив міського Палацу культури, міськраду.

Везу на фронт лише те, що бійці замовляють. За гроші, які останнім часом назбирали, купили тепловізори, генератор інвекторний безшумний. Наразі потрібні гроші на машину, яку просить бойовий медик Сергій Хуторний зі 128-ї бригади.

Хотілося, щоб до нас приєдналося заможні люди, бо потрібен автотранспорт, запчастини, колеса, дрони, тепловізори. Смаколики, тушонки — то добре, але не головне. У деяких місцях є проблеми, туди і воду вожу по 200-300 л, але здебільшого у ЗСУ харчування нормальне.

Потрібно допомогти захисникам України вистояти, а для цього потрібно забезпечити їх усім необхідним. Я особисто буду займатися цим до кінця війни.
Прогноз щодо визволення усієї України до кінця року, на мій погляд, мало реальний, бо захищати наші кордони доводиться не тільки на Сході, а й на Півночі і Півдні. Але я знаю, що бойовий дух захисників високий, тож вірю у перемогу. Бачу наше щасливе життя після — я інший, молодь інша, усі українці інші. Ми сильні, бо пройшли через надважке випробування і багато чого зрозуміли. Слава Україні!

Антон Сичов

Батько і син Сичови. Дві розповіді про себе, волонтерство, війну


Мені 34. За фахом я юрист, адвокат. Працюю у компанії дистанційно та маю приватну практику. До війни жив с дружиною та дитиною на Північній Салтівці, в Харкові. Десь за тиждень до початку війни з’явилося внутрішнє відчуття чогось недоброго, тому ми з дружиною зібрали в одну сумку дитячі речі, документи. Автівки тримав заправленими. Тож, коли рано вранці орки почали наступати на Харків, ми зібралися хвилин за п’ятнадцять. Я посадив дружину, дитину та маму в машину, іншу маленьку машину залишили кумам, які жили поруч, аби вони теж змогли виїхати. І вже за декілька годин ми були у Світловодську.

Потім у нас з кумом з’явилася можливість відправити сім’ї за кордон і ми нею скористалися. Я дуже переживав, аби моя дитина не бачила усіх жахів і не наражалася на небезпеку. Пребуваючи у Львові пару днів, ми допомагали людям, які приїздили на евакуаційних поїздах, дістатися кордону з Польщею.

Після того, як відправили сім’ї, я почав дізнаватися, чи можна вступити до тероборони Харкова, бо вважаю це місто також рідним. Друзі повідомили, що туди беруть людей з певним військовим досвідом. Я такого досвіду не маю, тож разом з батьком вступив до добровольчого формування у Світловодську. Паралельно намагався дістати хоч якесь захисне екіпірування, бо на той час це був великий дефіцит. Завдяки моїм добрим клієнтам, які задонатили певну суму, ми з батьком придбали першу невелику партію бронежилетів у Дніпрі та деяке екіпірування у Світловодську. Згодом більша частина того була перерозподілена на фронт, бо з часом військова обстановка більш-менш вирівнялася і я вважав, що ці речі там потрібніше.

Згодом був вимушений пройти певне лікування, перебував на лікарняному. Тому, аби не сидіти без діла, спробував зайнятися допомогою переселенцям і військовим. Згодом вирішив зосередитися саме на цій діяльності, бо відчував, що саме в цьому напрямі можу бути корисним.

У той же час батько збирав першу машину на Схід. Він — "крейзі", поїхав з товаришем на китайській вантажівці, яка ледь їхала та ще й не мала гальмів. Повернулися живими і неушкодженими!

Так ось і живемо зараз, батько, Льоха (брат моєї дружини) та я. Намагаємося акумулювати певні ресурси, які потім розподіляємо за потребами. Батькові, завдяки його неймовірній енергії, вдається це особливо круто!

Вважаю досягненням те, що навколо нас сформувалася певна спільнота класних, неймовірних людей, кожен з яких намагається щось робити задля наближення перемоги над загарбниками. Це не заслуга якоїсь конкретної людини. Це, так би мовити, наслідки тої проклятої війни. Я не можу називати конкретні імена, бо до тої умовної спільноти входить і бабуся, яка зі сльозами на очах дістає з кишені останні копійки; і бізнесмен, який без зайвих питань жертвує десятки тисяч гривень; сільска громада, яка вже майже на промислові рейки поставила виробництво тушонки; і СТО або індивідуальний майстер, який за копійки або безкоштовно лагодить машину для бійців. Усіх не перерахувати, тому і не маю права згадувати когось конкретно. І я щасливий від того, що маю честь якось існувати в межах, так би мовити, того ком’юніті. В межах можливостей намагаюся потроху згадувати людей у своїх соцмережах.

Підсумовуючи, хочу зазначити, що мені якось незручно говорити про себе, оскільки таких же як я — мільйони, вони можуть бути поряд або знаходитися за кордоном. Можливо, справа лише у висвітленні діяльності. Але знову ж таки, особисто я, та й батько, це робимо не для того, щоб ходити по інтерв’ю. Навпаки, я кожного разу дуже соромлюся, викладаючи черговий пост. Але це наразі єдиний засіб для звітування перед донорами і засіб для акумуляції необхідних ресурсів. Крапка. Коли була можливість робити щось тихенько — так і робили. Але зараз соцмережі — то єдиний спосіб забезпечення діяльності.

Наостанок. Світловодська громадо, я тебе люблю і пишаюся тим, що народився і виріс в цьому чудовому місті. Мрію, що вдасться на тихій пенсії саме тут і оселитися до кінця днів. Слава Україні!

Розмову вела Тетяна Дроздова

Інформація
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.

Партнери:


Top