Вівторок, 26 травня 2020
Культура Люди

Як говорити з ляльками і людьми. Марина Салабутіна Новина з фото

Як говорити з ляльками і людьми. Марина Салабутіна

З 2003 року 21 березня усі професіонали і прихильники театру ляльок святкують Міжнародний день лялькаря, а з 1961 року 27 березня усі причетні відзначають Міжнародний день театру. Обидва свята відзначає режисерка народного аматорського театру ляльок "Дивосвіт" Марина Салабутіна (місто Світловодськ).


— Є люди, які під час подорожей люблять відвідувати історичні місця, я ж обов’язково йду в театр, — розповідає Марина Ростиславівна. — Захопилася театром я ще у школі: з однокласниками ми розробляли сценарії усіх шкільних свят, також я грала в театрі "Баркентина". У виставі "Про Федота-стрільця" за мотивами казки Леоніда Філатова я була Скоморохом-потішником — одним з головних героїв. Цю виставу ми представляли на фестивалі "Караван миру", який гастролював всією Європою, а ми приєдналися до нього у Санкт-Петербурзі. На фестивалі ми були три тижні, так що я навіть не потрапила на власний випускний у 10 класі. Тоді я й захотіла пов’язати своє життя з театром. Але акторська діяльність мені не дуже подобалася, більше до вподоби було планувати, розробляти, масштабно дивитися на процес, тобто у мене був режисерський склад розуму — і я хотіла стати режисеркою. Я вступила в Новгородське училище культури (РФ) на спеціальність "режисер масових заходів", а після розпаду СРСР повернулася в Україну і закінчувала навчання вже у Дніпропетровському училищі культури. Часом я думаю, що якби я знала, що у Дніпрі є театральне училище, в якому є спеціальність "актор театру ляльок", я б неодмінно пішла туди, бо з дитинства любила іграшки: і гратися, і створювати їх. А ось моя донька Марина Салабутіна вчиться саме у цьому закладі на цій спеціальності!

Після навчання я займалася своєю родиною (у нас з чоловіком Сергієм шестеро дітей), тож свою творчість я вкладала у доньок і синів: вони завжди брали участь у різних конкурсах. Але завжди десь всередині мене жило бажання самій повернутися у творчість. Тому вже чотири роки я працюю режисеркою театру з 25-річною історією, який має звання народного, це театр ляльок "Дивосвіт", що діє у міському Палаці культури. Я щодня із задоволенням іду на роботу, а мій чоловік каже, що коли я повертаюся, то мовби сяю.

У "Дивосвіті" займаються дві вікові групи. Цікаво, що я багато зробила для того, щоб проводити набір: ходила в загальноосвітні школи та в училище і коледж, але не прийшло жодної дитини. Спрацювало ж класичне сарафанне радіо, коли ті, хто вже займався, приводили своїх друзів. Отож, молодша група — це діти, яких я взяла, як тільки прийшла на роботу, їм тоді було по шість років. Група підлітків — її я набрала минулого року і цього року випускаю. З нею мені було найскладніше: майже усі — золоті медалісти, й у своєму житті вони звикли багато навчатися, дізнаватися нове, копатися в собі: "що я не так роблю". А специфіка театру зовсім інша: тут треба відчувати, треба любити свої емоції, свої відчуття, не боятися розкривати їх, не боятися про них говорити. І це було найскладніше, через що пройшли ці підлітки. Зараз вони випускаються, і я сказала їм:

"Я знаю, чого вам вартувало бути тут, скільки сліз ви пролили, працюючи над своїми ролями, не вміючи просто дістати відчуття, діяти в емоціях і в тому, чого насправді хочеш".


А вони мені відповіли:

"Було складно, але ви зробили нас щасливими. Ви навчили нас відчувати щастя, зосереджуватися на ньому. Не тільки здобувати знання, а й насолоджуватися життям".


5 березня вони зіграли останню виставу, і ми мали зустрітися на випускному, але його, на жаль, не буде через карантин, пов’язаний з коронавірусом. Наступну таку групу я вже набирати не буду, а усі сили спрямую на роботу з молодшою групою — я розумію: вони вже можуть багато.

Окрім того діє моя театральна лабораторія для дорослих жінок, де ми працюємо не стільки з ляльками, скільки з живим планом. Набір до групи я провела у вересні минулого року, але не все так просто: у когось народилася дитина, хтось змінив роботу, хтось переїхав у інше місто. З акторками ми робитимемо інноваційні вистави, які зараз все частіше з’являються у театрах ляльок, — це інтерактивні спектаклі для наймолодших глядачів з інвалідністю. Ще працюватимемо над виставою про жіночі долі. Тож чекаю тих жінок, які хочуть прокачати свою акторську майстерність. Вам треба мати лише бажання, хоча і вважають, що актор — це той, хто має талант. Так, цей невидимий пристрій (талант) має бути, але багато чого розвивається і досягається роботою над собою. Найбільша проблема в акторській грі, з якою стикаються майже усі, — це внутрішні затиски, тому багато тренінгів ми проводимо для зняття блокування внутрішніх станів. Перші тренінги, перші репетиції дуже важкі: не всі актори витримують. І в дітей, і в дорослих наступає такий час, коли вони усі починають плакати і казати: я нічого не вмію, у мене нічого не виходить і йдуть з репетиції. Але багато з них повертаються, стають до роботи — й у них все вдається!

Хоч зараз ми не займаємося через карантин, та я спілкуюся зі своїми вихованцями у телеграм-каналі. Постійно підтримую зв’язок і з багатьма своїми випускниками минулих років. Серед моїх учнів поки немає тих, хто обрав своєю професією театр (окрім доньки), але одна з цьогорічних випускниць швидше за все стане психологинею, і здатність оцінювати свої відчуття, свої емоції, давати їм вихід і працювати з ними вона отримала саме у "Дивосвіті".
На сьогодні у мене в розробці три вистави, до кожної треба пошити ляльки і декорації, тому карантин для мене — це час, коли я маю максимально встигнути їх виготовити. У планах восени повезти на конкурс дитячих театрів ляльок у Рівне виставу "Ти особливий" за мотивами казки Макса Лукадо, а на день Святого Миколая плануємо представити мюзикл "Снігова королева", до підготовки якого залучатиму й інші колективи Палацу культури. Зараз я готую декорації для інтерактивної вистави "Чотири пори року", частина персонажів якої буде ляльками: рукавичковими та планшетними, з останніми діти гратимуться, наприклад, вдягатимуть зайчику шубку. А це не так швидко, адже часто увагу слід приділити окремим деталям: зеленим яблучкам, які мають почервоніти, листочкам, сніжинкам тощо. Треба підібрати матеріал, щоб його було приємно торкатися і зручно мити та прати, дотримуючись санітарно-гігієнічних норм. У професійних театрах для цього працює цілий цех. У нас в основному це роблю я, а також у Палаці культури працює швачка Надія Третяк, до якої я завжди можу звернутися. Окрім того, директорка Палацу культури Лариса Ляшенко теж завжди відкрита до допомоги: як і безпосередньо щось зробити руками, так і підтримати мою ідею. А ідея для творчої людини — це найголовніше, матеріал вже потім. Але я вдячна усім, хто, знаючи про моє лялькарство, передає мені тканини і матеріали.

Також час карантину я використовую для перегляду в інтернеті театральних вистав, які підказують, як створювати декорації, як керувати ляльками, також підписалася на багато тематичних груп на кшталт "Ляльки і лялькознавство".

Ми працюємо з ляльками, утім наша вистава "Звірині історії" не була ляльковою, це була одна з форм сучасного театру. Усі інші вистави — комбінація ляльок і живого плану. Місяць тому у театральному класі ми відкрили малу сцену, яка дає нам безліч можливостей. Затрати були значні, але попри це тепер ми маємо правильне освітлення, нові куліси, ширму. Наша мала зала може прийняти до 40 глядачів. Наче й небагато та з іншого боку, зараз люди не дуже люблять ходити в театри, їм звичніше сидіти перед комп’ютером. Це такий час, його варто перечекати. Але та невелика кількість людей, яка хоче живих вистав, може прийти в театр і отримати емоції. Як заохочуємо до театру ми? Працюємо над своєю майстерністю. Чотири рази ми давали "Звірині історії", і чотири рази у нас був аншлаг. Звідки ідея щодо сцени? Ще в дитинстві мене вразила вистава Молодіжного театру на Фонтанці у Санкт-Петербурзі. Це був невеликий амфітеатр з невеликою кількістю глядачів, що давало зовсім інший ефект, ніж велика глядацька зала: така камерність більше торкала душу, адже актор був поруч з глядачем. З тих пір мені завжди хотілося працювати на такій сцені. А ляльковий театр — взагалі така форма театру, коли хочеться бути близько-близько до дітей. Але не лише до дітей. Тепер я вже хочу робити й вистави для дорослих.

Цього року з молодшою групою ми почали працювати з маріонетками (ляльками, якими керує актор за допомогою спеціального пристосування). Вони так сподобалися дітям, що навіть одна маленька акторка "Дивосвіту" замовила Діду Морозу виключно маріонетку. Дід Мороз почув прохання і приніс їй маленького песика, з яким за одну репетицію діти самі створили етюд, який ми включимо у майбутню виставу. А минулого року я своєму сину Йосипові, теж актору театру, на День лялькаря також купила маріонетку – чудернацького фіолетово-рожевого птаха Джека, з яким він записує відео і створює етюди, до яких часто підключаюся і я.

Що стосується Йосипа, то з маленького віку я бачила, що він теж мислить як режисер, як і я, утім він грає, виконуючи й великі ролі, зокрема Маленького Принца. А от Марина — другокурсниця Дніпровського театрально-художнього коледжу — акторка з дитинства: на сцені вона як риба у воді, до того ж красиво співає. Донька дає мені багато знань: я перечитую її конспекти, переймаю від неї форми тренінгів. До речі, "Звірині історії" — це наша з нею режисура 50/50. Марина для мене — джерело натхнення. Як і мої учні. Вони видають унікальні речі, якщо не бояться говорити. Для цього я створюю відповідну атмосферу. У "Дивосвіті" панує таке правило: "Не знецінюйте ідею", тобто можна казати усе, з нього ми разом відберемо найкраще.

Цей лось, якого я тримаю в руках, став незамінним героєм наших тренінгів. Це так звана планшетна лялька, коли глядачеві видно і її, і актора. Для того, щоб ним управляти, треба троє людей: хтось управляє головою, хтось руками, хтось ногами. Якщо робота команди злагоджена, то лось може навіть танцювати. Молодші вихованці люблять робити з ним етюди. Наприклад, він стоїть на пероні, аж тут оголошують, що потягу не буде. І діти самі створюють історію з кульмінацією і розв’язкою, обговоривши це протягом п’яти хвилин.

Ляльки — це невичерпне джерело творчості і позитиву. В умовах карантину можу запропонувати батькам разом з дітьми зайнятися виготовленням ляльок, майстер-класи можна знайти в інтернеті. Та ляльку можна зробити й із хустинки чи з будь-якого клаптика, головне: нехай син чи донька розмовляють з ними. А коли діти прийдуть з лялькою і говоритимуть замість неї, батьки, відповідайте цій ляльці, запевняю: це буде дуже цікавий діалог.



Для того, щоб залишити коментар, увійдіть на сайт через свій профіль у одній з соціальних мереж:




Інформація
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.

Top