Андрію Довганюку 18 років. Хлопець навчався в НВК №4, а згодом у вечірній школі. Зараз він студент першого курсу факультету тренерської діяльності Національного університету фізичної культури і спорту (м.Київ).

— Велоспортом я розпочав займатися з 11 років, коли прийшов у спортшколу, — розповідає Андрій. — На тренування мене покликав друг. Який невдовзі покинув заняття, а я залишився. Спочатку мені подобалося просто кататися, для розваги, тим більше, що тренер видав велосипед більш професійний, ніж у мене був. До речі, зараз у мене три змагальних і два тренувальних велосипеди, якими мене забезпечує спортшкола.



Розуміння, що велоспорт перестав бути розвагою, а став серйозним захопленням, до мене прийшло на перших змаганнях, які відбулися через пів року після початку занять, хоча мій результат заїзду був зовсім не переможним. Утім програш мене не демотивував, через відсутність медалі я не збирався покидати заняття, як це робили деякі однолітки, навпаки, я хотів пробувати далі, адже в інших це ж якось виходило. Таке налаштування у мене не лише у спорті, а й по життю.

Я побачив, що тренування стали давати свої результати, коли став доганяти суперників. Це відбулося через рік після початку занять, я саме перейшов у старшу групу. Та й участь у змаганнях давала досвід: я вчився опановувати себе у стресових ситуаціях і спілкувався з однолітками з інших населених пунктів.
Першу перемогу не дуже пам’ятаю — переживав її не надто емоційно, але, безперечно, радість від результату, який значно покращився, була. На мою думку, перемога — це винагорода за труд. А ще для мене перемога у командній гонці завжди значиміша, ніж індивідуальна.

На сьогодні найбільшим моїм результатом є золото в груповій гонці на чемпіонаті України з велокросу минулого року у Кропивницькому. Цікавим є шлях до цієї перемоги: у 2017 році на цих змаганнях я був сьомим, у 2018 — п’ятим, а у 2019 — першим.



Декілька тижнів тому у мене відбувся подвійний дебют: я вперше змагався у дводенному трофі Sarmatian Race у Славському Львівської області і вперше змагався у категорії чоловіки. Дебют став вдалим: я виграв бронзу. Вразила краса гір, таким маршрутом їхати цікавіше, ніж звичайним парком.

Я не планую робити перегони своєю професією, адже тоді цьому доведеться присвячувати увесь свій час, але змагатися буду.

У мене ефективний графік тренувань, тож обділеним себе радощами життя я аж ніяк не відчуваю. Правильні тренування — точкові і не потребують багато часу. Тому немає втоми від велосипеда, катаюся із задоволенням. Сім’я в цілому підтримує моє захоплення, але інколи буває, що відмовляють іти до спортшколи.



Над професією я почав серйозно задумуватися у 8 класі. Її вибір був для мене нелегкою справою. Був страх прийняти будь-яке рішення, адже воно визначить твоє життя ну на декілька років так точно. І ось я студент тренерського факультету. Зараз з усмішкою згадую, як на творчий конкурс, на якому для нас підготували трасу з трамплінами, контрухилами, для якої треба був гірський велосипед, який має товсті шини, міцні колеса і плаский руль. Я ж прибув з шосейним велосипедом, бо про потребу у МТВ я не знав. А шосейний велосипед — це тонкі колеса і шини та вузький руль. Але при виконанні нормативу навіть на такому велосипеді мені вдалося отримати максимальний бал.

Як тренер я не ставитиму за мету виховати чемпіонів світу, я буду прагнути, щоб якомога більше дітей займалися велоспортом, бо це корисно і для конкретної людини, і для суспільства в цілому.



Я веду здоровий спосіб життя. Можу сказати, що мій приклад допоміг позбутися деяких шкідливих звичок мої друзям. Але я не бачу нічого жахливого у моєму поколінні, як про це розповідають з екранів телевізорів.

Своїм молодшим товаришам, які тільки прийшли до відділення велоспорту, я раджу дослухатися до порад тренера Антона Пустовіта, який грамотний у своєму питанні, а також не намагатися загнати себе на тренуваннях, але в той же час тренуватися регулярно і за планом. І тоді все вийде. Набір до відділення триває, приходьте.