У 1956 році розпочалося переселення низинних сіл із зони затоплення водосховищем. Руками селян будувалися нові добротні будинки, школи, лікарні, дитячі садочки, магазини. Мені разом з друзями: Задорожнім Григорієм Івановичем, Гулим Іваном Павловичем, Соловей Василем Сергійовичем, Куліш Миколою Михайловичем, Соловей Іваном Миколайовичем, Іщенком Володимиром Омеляновичем, Іщенком Федором Михайловичем, Іщенком Олександром Сергійовичем, Спільником Володимиром Григоровичем, Шерстюк Галиною Макаровною та іншими довелося будувати в селі Подорожне школу, будинки для переселених сімей.

Нелегка то була праця, механізмів не вистачало, всі роботи виконували вручну. Завозили великими брилами бутовий камінь під фундамент. Доводилося працювати кувалдами, але школу, аптеку, дитячий садок та все інше збудували на радість подорожненцям.

І як же прикро чути нам, старшому поколінню, тим, хто своє життя положив, щоб діти та онуки в своєму селі мали власну школу, будинок культури, аби не шукали кращого життя по чужим містам і селами та за кордонами чути, що сьогодні знайшлися "господарі", які привласнюють наше майно, мають намір відібрати школу в якийсь комунальний заклад, не спитавши ні нас, ні інших людей в громаді.

Школа будувалась для села, сільською повинна і залишатися. А всім, хто тягне руки до чужого майна, ці руки відрубати потрібно, як в прадавні часи поступали зі злочинцями, щоби іншим за зразок служило. Інколи жаль, що ті часи минули.

Задорожній Олександр Іванович,
за дорученням друзів, земляків, односельців