Такий щирий подив, таке відверте нерозуміння було у зібрання районної ради з нашого протесту. Вони ж бажають нам добра, сторюють освітній комунальний заклад , самі ним управляти будуть (щоб ми не переймалися лишніми турботами), а ми, невдячні, замість радіти і дякувати, вимагаємо залишити наше майно нам самим, наче в нас клепки вистачить, щоб ним управляти!

Будувати школу, ремонтувати її батьківськими руками за батьківський кошт – це ми можемо, а от розпоряджаться на правах власника – це виключна компетенція районної ради. І причину гарну знайшли, чому це майно районної ради. Виявляється в 1956 році, коли йшло переселення людей, школа будувалася за державний кошт, то і належати повинна державі. Хтось це заперечує? Ні! Подорожани також вважають, що належати державне майно повинно державі. А держава в нас хто? Ми думали, що це народ, тобто ми, територіальна громада, українці. Власники на своїй землі, на своїй території. Але виявилося – ні!

Держава – то, в першу чергу, районна рада, народні обранці, шановані депутати, які до нас приходили, щоб ми їх вибирали. От тоді нам дозволили побути народом, а після виборів ми зразу стали збродом. Фізичні особи з десятизначним номером.

То як, громадо Подорожнього, влаштовує нас таке відношення так званої "держави"? Чи все таки держава –це ми, український народ? Чи потрібні нам такі народні обранці, які "краще знають", чому нам радіти і за що дякувати. Депутати, вони ж честь і совість наша, вони за якість освіти переймаються (а ми, начебто, ні).

Якщо ми тихо-мирно школу віддамо, нам у неї вікна нові вставлять, якість знань і поліпшиться зразу. А якщо ми самі такий комунальний заклад створемо, як вони зараз пропонують, але на правах власника, то та сама ж "держава" нам вікон чомусь не захоче вставляти.

Знову питання – в нашої держави України є сини і пасинки? Виконавчі та представницькі органи – то сини любимі, а всі інші – то масовка, для кількості, щоб використати на виборах і щоб до наступних не турбували "господарів". Вони за нас все гарненько продумають, обрахують, поділять, вони для нас ні часу, ні сил не жаліють. Давайте разом подякуємо – хай за нас і живуть. (А може їм цього і треба, щоб нас взагалі не було?).

То куди ж нам, українці, в резервації, чи за кордон, чи на той світ? Щоб "державі" без проблем жилося!