Багато проектів вже позаду, усі й не пригадаєш. Мабуть, найбільш пам’ятні: "Археологічні знахідки Світловодщини" (де використали знахідки з приватних колекцій так званих "чорних археологів" та власні з узбережжя водосховища), "Ікони рідного краю" (коли нам пощастило потримати у руках ікону із спаленої під час бомбардування хати, на обгорілому тлі якої збереглися на диво не ушкодженні вогнем лики святих).
І, звичайно ж, мене, народженій у м. Світловодську, не могла не хвилювати історія колишнього Новогеоргіївська. Мої батьки приїхали з Дніпропетровщини на радіозавод у Світловодськ, відкинувши пропозиції з Дніпропетровська та Підмосков’я. З дитинства я чула лише захопленні спогади своїх близьких про чудове молоде місто. Тому була далека від трагедії переселення, та й на уроках історії у школі за радянських часів ця тема не звучала. Та прийшов час, коли гостро відчула прагнення зануритися саме у історію старого міста.
Не могла собі навіть уявити, наскільки болючою є ця тема для колишніх новогеоргіївців. Не рідкість, коли літні люди відмовляються від інтерв’ю. Не ображаємося, бо розуміємо, що на півсвідомості спрацьовує захисний механізм: від спогадів підвищується тиск, починає боліти серце. Скажу по-правді, мені самій нелегко навіть слухати, а що вже казати про людину, яка пускає тебе у свою нелегку долю. Але більшості ще більше крається серце, коли молодь не бажає перейматися трагічними сторінками історії власного народу. Бо основна причина усіх проблем сучасності: забули ми уроки історії. Звичайно, розкидати каміння легше, ніж його збирати…
Нелегке було дитинство моїх земляків, без розкошів. Це і багатогодинні вистоювання у черзі за хлібом біля заводу "Більшовик", і одна пара чобіт на всіх дітей у сім’ї, і безліч дорослих обов’язків. Але дивиться на мене Галина Федорівна Залива, а в її очах: річка Тясмин, зелені луки, родючі садки. І посміхається крізь сльози: "Не було взуття — дарма, там калюжі були такими теплими".
"Новогеоргіївськ був наш маленький рай" — і я розумію це, милуючись картиною Гайворонського Івана Пилиповича "Воспоминание". Новогеоргіївський художник-аматор зобразив рідну хату. Ця людина вже пішла з життя, але картину обережно тримає у руках правнук Павло Горбачов. Мій вірш — це маленька подяка тим новогеоргіївцям, які пустили нас у своє дитинство. Кожен рядок у ньому — це лише Ваші спогади, любі наші старенькі.
Про себе
За фахом — вчитель історії (старший вчитель у школі №7). Давно пишу вірші "у стіл". Рік тому прийняла участь у V Міжнародному "Конкурсі без кордонів!" Міжнародного благодійного фонду "INSHE ZHITTIA". Стала призером у номінаціях: Література та "Придумай казку". Філософські поезії увійшли до "Антології сучасної новелістики та лірики України — 2013" (Видавництво "Склянка часу"). Вірш "Риска щастя" увійшов до збірки "Чатує в століттях Чернеча гора", випущеної видавництвом "Склянка часу" до 200-ліття Тараса Шевченка.
Намірів і мрій багато, та трошки не вистачає фізичних ресурсів для їх втілення. Я інвалід з дитинства, працюю на неповну ставку.
Галина Пархоменко з сертифікатом призера МБФ "Інше життя"
Від редакції: Представляючи нашого нового автора, сподіваємось, що відвідувачів сайту її творчі доробки зацікавлять.
