Своєрідним "генеральним штабом" перетворення мирного хліборобського краю на нерозривну ланку "єдиного військового табору" став Новогеоргіївський районний комітет Комуністичної партії (більшовиків) України

Іспитом для районного керівництва в нових умовах стала боротьба з "сірниковою кризою", що спалахнула після отримання звістки про війну. Цілком прогнозована скупка солі, сірників та інших товарів першої необхідності тривала протягом перших двох днів.

Подолання "соляної лихоманки" йшло пліч-о-пліч з активною ідеологічною кампанією. Але ідеологічні заходи не в змозі були призупинити неухильну ходу ворожої навали. Країна мала потребу насамперед у нових захисниках, здатних замінити полеглих у жорстокому прикордонному бойовиську. 23 червня 1941 року розпочав роботу Новогеоргіївський мобілізаційний пункт.

Загальне керівництво військовою мобілізацією на теренах району здійснювали керівники військкомату майор Буєвич (військовий комісар), технік-інтендант 2-го рангу Скороход (начальник першої частини), технік-інтендант 2-го рангу Гончаренко (начальник другої частини). Допомагали цим офіцерам вирішувати поточні питання призову працівники апарату Андрущенко, Липовий, Метошоп, Чеботарьов.

Але не всі призовники потрапляли на фронт.

Так, колишня мешканка Новгеоргіївська Ганна Митрофанівна Зачешигрива згадує про прикрий епізод того жахливого літа.

На початку серпня Новогеоргіївським військкоматом була відправлена група мобілізованих мешканців міста та району. Згідно з розпорядженням ця військова команда пішки дісталася Кременчуцького мосту. Але переправитися на лівий берег Дніпра і вирушити в тил для подальшого направлення до військових частин ці люди не змогли: за наказом якогось урядовця-панікера міст вже злетів у повітря. На призовній ділянці, куди повернулися вкрай втомлені і роздратовані рекрути, у пустих коридорах наскрізний протяг ганяв недопалки, шматки недопалених службових паперів та інше канцелярське сміття. Призовникам нічого іншого не залишалося, як розійтися по домівках. Ось так країна втратила кількох захисників, що виявилися без вини винуватими дезертирами.

Водночас з призовом до лав діючої армії проходило укомплектовування воєнізованих новоутворень, що мали відвернути небезпеку диверсійної діяльності ворожих парашутистів. Зокрема при Новогеоргіївському відділку НКДБ був створений винищувальний батальйон. До його складу увійшла 171 особа.

Тим часом вісті з заходу набували дедалі загрозливішого забарвлення. Поступово Новогеоргіївський район з найвіддаленішої території першого стратегічного ешелону перетворився на прифронтову зону. Третього липня 1941 року побачила світ директива ЦК КП(б)У та РНК УРСР, адресована секретарям обкомів партії та головам облвиконкомів, яка була інструкцією з евакуації худоби та майна колгоспів, МТС та радгоспів Правобережної України. Пропонувалося вжити наступних заходів: перегін тракторів на лівобережжя, знищення комбайнів та віялок; роздача на руки зернових фондів; перегін великої рогатої худоби та кінського молодняка; забій свиней та свійської птиці колгоспних та радгоспних ферм.

Перегін худоби на територію Полтавщини також мало місце, про що свідчать спогади мешканців району. Так, жителька села Золотарівки Ярина Ісаївна Дементієва особисто брала участь у рятуванні колгоспних корів. (Пізніше, при німцях, за цей вчинок вона була позбавлена трудоднів). Видачу хліба колгоспникам опосередковано підтверджував секретар підпільного обкому М.Скирда під час бесіди із завідуючим інформаційним сектором відділу пропаганди та агітації ЦК КП(б) У І. Слиньком.

Водночас йшла евакуація мирного населення. Очевидець згадує: "З наближенням німців серед громадян наростала паніка. Багато сімей комуністів і євреїв прагнули якомога швидше залишити свої оселі. Всі добре знали про ставлення фашистів до цих категорій людей. Не оминула евакуація й нашу сім'ю. Перед від'їздом на фронт батько наголошував, що в разі необхідності евакуюватись нам допоможуть. Він про це домовився з партійним керівництвом міста. Нас мали забезпечити необхідним транспортом. Та сталося не так, недарма кажуть: обіцянки-цяцянки. Коли справа дійшла до евакуації, про нас забули. Керівній еліті було не до нас: поспішали самі зі своїми сім'ями залишити місто".

А втім, тих, кому пощастило вирватися із приреченого міста, чекало переважно напівжебрацьке існування. Лідія Андріївна Макей, згадувала: "Доля закинула нашу родину з окупованого Табурища аж у Киргизію в місто Джамал-Абад. Чотири роки ми жили серед киргизів й узбеків. Мати ходила працювати в їхній колгосп, завжди брала з собою один і той же шматок сала. Більше сала в нас не було. І коли ми, діти, запитали, чому вона сама його не їсть, то вона відповіла: "Цим салом я захищаюсь від хуліганів. Коли вони по дорозі починають мене переслідувати, я витягаю шматок сала і ніби починаю його їсти. Вони дуже боялися сала, самі ніколи не їли і зразу ж полишали мене".

Одними з останніх вислизнули з лещат оточення вихованці чотирьох дитячих будинків Новогеоргіївська. Бідолашним дітлахам довелося переправлятися під зливою бомб, що сипалися з пануючих у безхмарному серпневому небі "юнкерсів". Тільки вихованці д/б № 3(директор П.П.Лєбєдєв) без втрат дісталися рятівного лівобережного суходолу. У врятуванні десятків дитячих життів велика заслуга вихователів Г.Д.Сергети, М.І.Радченко, П.М.Кушнір, О.М.Сідненко, О.М.Леонової. Після довгої мандрівки діти та вихователі знайшли притулок у приміщенні школи селища Павловська Очерського району Пермської обл. Тут, на далекому Приураллі, маленькі вигнанці чекали звістку про перемогу.

Повний текст нової книги Віктора Сергєєва "900 вогнених днів" буде розміщено на нашому сайті.