Тоді (93-й рік) ЗМІ буквально заполонили публікації, спомини, документалістика присвячені цій трагічній даті — з екранів ТБ, з газетних шпальт тощо на обивателя хлинув потік суцільного страждання й плачу про те, як мільйони УССРівських українців пухли та мерли від голоду... І жодного, замітьте, спомину про, нехай відчайдушно-приречені, спроби людей чинити опір комуністичній окупації. Невже, думав я, українці покірно мерли "пачками" так і не знищивши, рятуючи своїх діточок від голодної смерті, жодного хохла-колаборанта, москаля-окупанта, нащадки яких (передбачаю) будуть і зараз "поливати" мене своїми коментами… Звісно, нищили! Але про це — мовчок!

Цього ж року було ще парочку ювілеїв — утворення у 1943 році леґендарної УПА, і безсмертної Дивізії СС "Галичина". І це також сором’язливо замовчували на всіх рівнях. Що мене, як логічно-мислячу людину, дуже обурювало... Ох, якби мій світогляд був, хоча б, у чверті тодішніх українців — то на цей час вже би й кравчуки різні з тюрем повиходили (а не країною керували, грабуючи та розпродуючи її), АТО би ніякого не було з причини відсутності самого подразника — Московії, бо ця тюрма народів була би вже зруйнована її "в’язнями", і Україна була би, як співається, від Сяну до Дону — світовою потугою, до якої би німці та інші європейці на заробітки їздили…

…І я прийшов (у 93-му) до висновку: владу у 1991 році перебрали на себе вчорашні комуняки, які прикладами про покірні смерті і страждання на колінцях тодішніх українців у 33-му шлють своєрідний меседж українцям нинішнім: мов, ви і надалі безвольно терпіть наші експерименти над вами, а якщо вряди-годи й почнете знов вимирати — робіть це спокійно і мирно, а наші спадкоємці при владі обов’язково за вами "посумують" на якийсь черговий геноцидний ювілей.

Про це я й написав статтю, яку поніс до утвореного на гребні відновлення Української Незалежності щотижневика "Світловодськ вечірній". Дав почитати тодішньому заступникові редактора Тетяні Дроздовій… Відверто кажучи, я не очікував, що вона погодиться надрукувати таку страшну "крамолу". І що ви думаєте, вона не лише погодилась друкувати — запросила мене, тодішнього машиніста каналізаційно-насосної станції до штату своєї газети!

…Багато води з тієї пори утекло. Багато чого змінилося. Але моя вдячність "Світловодську вечірньому" і особисто пані Дроздовій залишається незмінною. І сьогодні у День (31 травня) чвертьвікового ювілею вітаю і Вас, пані Тетяно, і Ваш колектив з цією вікопомною датою і бажаю щиро (а як же ж без цього!) всіляких гараздів та творчих вдач!

З глибою повагою,
Віталій Асауленко