Недільного ранку (о 05:00) вирушаємо в супроводі ранкового сонця до зупинки, насолоджуємося вологим повітрям, тишею, милуємось сходом.

Ось, жовтенький "Дельфінчик" виринає з під пагорбу і ми вже несемося на зустріч черговим пригодам пізнання.

Здолавши автобусом маршрут "Світловодськ-Скелева", опиняємось в паралейній реальності: величні гори, вкриті могутнім лісом, ліниво позіхають під лагідними промінчиками, пахучі луки здіймають разом з туманцем хмару неповторних ароматів землі української — щирої, ніжної та лагідної, як матуся.

Традиційно звертаю увагу на особливості побудови місцевих жител та оздоблення їх дерев’яних частин і визначаю, що на сьогодні Скельова, то музей під відкритим небом, різноманіття форм та їх кількість створюють абсолютну атмосферу 19-го століття.

Тваринний світ ранкового села: кози різнобарвні, телята безрогі та бички круторогі, гусаки-верхолази, пси рябки і ще багато скритого, ревіння та белькотіння якого доносилося звідусіль. На стовпах рукотворних журавлів – криниць зводять гнізда срібнокрилі лелеки.

І люди ці щирі, добродушні від коріння українці – дідусь тягнучи рядно лопухів запитує яка нам потрібна допомога, прошу позувати для фото, ніяковіє та все ж погоджується, дякую. Бабуся виганяє корівок на пасовисько, запитує: "Дітки, а до кого ж ви приїхали, так рано?", кажу, що подорожуємо, бажає добра та успіху. Всі кого не зустріли привітно вітаються посміхаючись — ось вона, душа народу, причаїлась у верболозі і протягує кожному руку допомоги і підтримки.

Виходимо за село і подих перехоплює від широкої долини з безмежними луками, потічками, обрамлену вінком кучерявих лісів.

Вирушаємо на Талову Балку. Піщана дорога, колишній пагорб під залізницю вузький та весь у пилюці, і ось на зустріч несеться з шаленою швидкість "Нива", думаю ну капець, мені, а дівчатам то взагалі, вони у світлому одязі, аж ось, щойно нас помітивши, водій максимально пригальмовує та ледь рухаючись проїжджає мимо нас. Приємно, щиро приємно.

Між Скельовою та Таловою Балкою розкинулася колоритна долина з перелісками, ярами, ставами ніби поєднуючи обидва села у єдиний природній комплекс. Праворуч помічаю молодий курган, а перед ним, майже повністю розорений древній, орієнтовно скіфсько-сарматської доби. Шановні землероби, бережіть історію Краю для прийдешніх поколінь!

Талова Балка – древнє село, що колись налічувало тисячі жителів та було центром розвитку даної місцевості, зараз абсолютно занедбане цивілізаційно, проте, максимально розвинене духовно та природно. От вже незбагненне протиставлення — де є цивілізація там не має духовності та природи і навпаки…

Глибочезна балка простягнулася уздовж села та розкинулась на всі боки чисельними рукавами, центром проходять стави та луки, верболози, а верхів’я коронують ліси. Панує над тією природною гармонією Спасо-Преображенський храм — пам’ятка архітектури 1806 року побудови, на сьогодні центр однойменного Скита чоловічого монастиря.

Спускаємося в долину, піднімаємося до Храму, приймаємо участь у Богослужінні, спілкуємося з священнослужителями, декілька фото і йдемо облаштовувати місце стоянки.

Обираємо височину праворуч Храму, де мішані переліски межують з просторими галявинами та великим сосновим масивом. Панорама усього села як на долоні. Розбиваємо табір, заготовляємо дрова, обід.

По обіді, вирушаємо закинутими кутками у напрямку Мовчанівки, де Наталчин (дружина автора, ред.) тато, Олексій, без штанів бігав. То, люди, пейзаж "Аватару" та "Мордора" в одному. Зелені непрохідні зарослі: "ліани", осока, лопухи вище мене, дикий виноград, просто героєм фільму "Загублений Світ" себе відчуваєш, і раптом серед того руїни будинків, розвалень — господарських споруд. Блукаючи тим, бачили не більше десяти жилих хаток, хати батьків найти не реально. Повертаємо до "Центру". Дорогою, чую, як мені з середини кричить: "Як!? Як таке можливе, тож наше, рідне, сокровенне, і — таке…"

Звертаюся офіційно до керівництва Світловодського району — розробіть програму відродження занедбаних сіл: Талової Балки, Сніжкового, Артемівки, Семигір’я, Нагірного, які мають прекрасні можливості для розвитку сільського зеленого туризму, садівництва та овочівництва, скотарства. Можливий розвиток народних ремесел. У більшості сіл маються незайняті будівлі,що не мають господарів, які можна прийняти на баланси сільських рад. Залучіть переселенців, еко-поселенців, малоімущих. Врешті-решт поверніть нам можливість ходити стежками наших батьків!

На порозі храму, що реставрується, зустрічаю отця Серафіма, настоятеля та зодчого Святині, декілька хвилин спілкування, і знову вірю, надіюся…

У надвечір’я вибралися на пагорб, милуємося заходом сонця, переднічним ґвалтом пташок та ніжним ароматом трав. Вечеряємо, спостерігаємо за вогнищем, збираємося до сну, і тут, крики, гучна музика, танці, перед храмом, почалося активне нічне молодіжне життя. На природу та до ставу сюди приїздить багато люду звідусіль. Близько другої години ночі настала тиша.

Ранок зустрів нас вологою, лагідним вітерцем та новими ароматами. Давно помітив, що трава, ліс, у вечері та в ночі мають різний аромат.

Збираємо гербарій чебрецю, деревію, васильків, звіробою та інших трав. Знайомимо з усім тим Софійку (донька автора, ред.), обідаємо та вирушаємо далі.

Дорогою до Озер роздивляємося в далині місцевих коней, корів, кіз, телят, бо їх у зоопарку (зоопарк у Озерах, ред.) немає.

В чергове переглядаємо мешканців зоопарку "Ахрика" (зоопарк розташований на території колишньої птахофабрики — птАХофабРИКА, ред.), поспішно йдемо на зупинку автобуса.

Мимоволі відмічаю, що Озера — сучасне, впорядковане село, що лежить на рівнині: городи чисті, подвір’я прибрані, отже тут живуть працелюбні та вмілі люди.

Символом нескореності та героїзму народу, є найбільші в районі братські могили села Озера та Талова Балка.

З Озер до Світловодська вирушаємо рейсовим автобусом, через полуничну столицю — село Миронівку.