Особливо турботливо вони ставились до сучки Мухи, яка ось-ось мала народити. Для неї вони навіть спорудили позаду "Пасажу" нехитру будку. І коли у Мухи з’явились дітки, дуже за неї раділи і почали підшукувати для цуценят "добрі руки". Та не встигли…

Голос однієї з цих жіночок, Марини Дудник зривається і без валер’янки у неї аж ніяк не виходить завершити свою жалісливу і водночас жахливу оповідь. Того дня, говорить вона, дощ йшов. А вона принесла попоїсти своїй пасії та її діткам. Наближаючись до місця, вона почула несамовите собаче завивання — це тужила Муха, занурившись наполовину у будку, над якою ще витали клуби пару. А коли собачка помітила свою годувальницю, поспіхом витягла по черзі своїх діточок і акуратно склала їх поряд із нею на купу пожовклого листя. Мухина метушня — від купи до ніг жінки і у зворотному напрямку — і тужливий вереск означали лиш одне: допоможи!!! Але цуцики були вже мертві. А померли вони, говорить пані Марина, жахливою смертю — якась падлюка залила конуру кип’ятком. Вона здогадується, що це нелюд, але неспростовних доказів у неї немає. А то вона би обов’язково звернулася до органів правопорядку аби цю мерзоту притягли до відповідальності за жорстоке поводження з тваринами. Відтак єдине, що залишається пані Марині та іншим добрим людям, так це побажати, щоби ота мерзота, у якої не здригнулася рука завдати смертельних мук безневинним створінням Божим, відчула на власній шкірі такі ж муки.

P.S. Дехто, прочитавши ці рядки, почне розпатякувати, мов, задовбали вже "еті брадячіє сабакі — падєлом ім". Таким "радєтєлям" варто нагадати, що людяність та цивілізованість суспільства вимірюється його ставленням до стариків і бродячих тварин. Відтак можна сміливо стверджувати, що саме через таке, як нині, ставлення ми сьогодні і живемо "нижче плінтуса", а різна двонога погань, відчуваючи свою безкарність, дозволяє собі убивство. Спочатку тварин…