Вівторок, 20 жовтня 2020
Освіта Люди

Історичні диспути подружжя Кореняків Новина з фото

Історичні диспути подружжя Кореняків

Колись одногрупники, а вже 33 роки чоловік і дружина та колеги, Василь і Ольга Кореняки викладають соціально-гуманітарні дисципліни у Світловодському політехнічному коледжі Центральноукраїнського національного технічного університету. Вибір професії для них був свідомим, тому педагогів радує, що погляди їхніх студентів на історію України і світу є конструктивними і незаангажованими.


Ольга Вікторівна: — Я народилася у Світловодську, закінчила середню школу №4. У радянські часи я навчалася у класі з українською мовою викладання. Це був мій особистий вибір. Моя старша подруга навчалася в українському класі, і я хотіла бути як вона. Хоча для мене і зараз загадка, як батьки послухали мене, бо вони бачили більше перспектив у російській мові. Мало того: тато і мама говорили російською, українською їх змусила говорити я. Цікаво, що у школі на паралелі було три класи: два російських і один український, коли до нас підходили учні з російських класів, вони? говорили з нами українською, а не ми переходили на російську.

У мене була чудова класна керівниця Ольга Іларіонівна Поздняк, яка змогла знайти спільну мову з нашим дуже непростим класом. Хоч за станом здоров’я вона залишила школу, ми продовжували ходити до неї за порадою і добрим словом. Вона й визначила мою педагогічну долю. У школі я любила українську мову та літературу й історію, тому у випускних класах постало питання: який напрям вибирати. І ось якщо при виборі україномовного класу слово було за мною, то при виборі фаху свою роль відіграв мій батько, який любив історію. Історія певною мірою була його мрією, яку він реалізував у мені.

Коли приїхала подавати документи до Кіровоградського педагогічного інституту ім. О.С. Пушкіна, старий корпус історичного факультету зачарував своєю атмосферою, тож я утвердилася в тому, що вступатиму саме на істфак. Закінчила його у 1986 році, викладала історію у середній школі №3, у 2001 році прийшла працювати у Світловодський технікум радіоелектронного приладобудування.

На мою молодість випав перехід від Радянського Союзу до незалежної України. Не можу сказати, що це був злам свідомості, скоріше, органічний перехід. Ще у школі я помітила, що між собою не стикуються деякі факти. Наприклад, якщо таким хорошим був комуністичний лад, то чому засудили культ особи Сталіна? А якщо засудили культ особи Сталіна, то чому не засудили культ особи Брежнєва, твори якого ми тоді повинні були вивчати у школі? А от чітким усвідомленням викривленої політики тогочасного керівництва країною став заколот ДКНС: цей суцільний балет по телевізору, а в голові конкретна думка — якщо раптом повернеться все назад, то мовчати перед дітьми я вже точно не зможу. А далі незалежність, утвердження якої відбулося на наших очах, а далі почали відкриватися сторінки історії, за які ставало соромно.

Василь Клавдійович: — Уже в роки незалежності за міністра Табачника у програмі замовчувалися історичні факти, пов’язані з патріотизмом, ті, які питомо доводили українську державність, зокрема бій під Крутами; специфічно подавалися постаті Мазепи і Катерини ІІ. Україну вели до союзу з Росією. Тоді навіть планували створити спеціальну комісію, яка б мала узгодити історії двох країн і підготувати спільний підручник, в якому б розповідали про любов і братерство, а не про збройне протистояння.

Ми як викладачі історії йшли на пари і було аж цікаво: а чи знають студенти про ці події? А студенти знали. Хоч у програмі ці теми і "пропустили", наші колеги зі шкіл продовжували про них говорити своїм учням. Цей факт говорить про високий рівень свідомості вчителів історії міста і району. Історія вище, ніж приписи посадовців.

Сьогодні в Україні виростає вже не перше покоління громадян України, які не прив’язані, не заточені на Москву, а певною мірою схожі на українських націонал-комуністів, які говорили у 30-х роках минулого століття: "Геть від Москви! Даєш Європу!" А це найстрашніше для імперського мислення: як так без нас?! Тому й почалася агресія Росії проти України в 2014 році. Зараз можна чути про те, що безвіз не має практичної користі. А мені як історику цікаво було б подивитися на реакцію людей, якби зараз знову з’явилася стіна, залізна завіса, за яку тебе навряд чи колись випустять. Багато хто кричить про необхідність жорсткої руки, яка має навести лад. А ці люди готові до того, що ця жорстка рука торкнеться і їхніх родин? У нашому закладі працювали викладачі, які виросли у дитячих будинках, бо їхніх батьків розстріляли, тож я знаю, про що кажу.

Один викладач педінституту, який при захисті докторської дисертації у 1982 році у Москві заявив, що Радянський Союз зробив велику помилку, ввівши війська в Афганістан, через місяць просто зник із закладу. Через два роки ми дізналися, що його відправили у заслання. В армії, яка перервала моє навчання, теж був прикметний випадок. Я служив у Ризі. Більшість солдатів там були з України і Росії. Я спілкувався з хлопцем зі Стрия, серед іншого він запитував мене, як я ставлюся до буржуазного націоналізму. Невдовзі він зник. А до мене прийшов особіст, який розпитував, про що ми спілкувалися, а потім повідомив, що той хлопець знаходився під підозрою в українському буржуазному націоналізмі. До чого ці приклади? А до того, що й у 80-і роки в Україні були люди, які думали інакше й обстоювали ідеї незалежності. Завдяки діям кожного з них і стала можливою незалежність України. Наш з Ольгою однокашник у 1993 році став відомим на всю Україну, коли вигнав з уроку перевіряючого, мотивуючи вчинок тим, що колишній партійний працівник не може перебувати на уроці з історії України.

Один з уроків патріотизму і любові до України я отримав від свого батька. Він довго працював на Далекому Сході, де спілкувався російською, але як тільки перетинав кордон, одразу переходив на українську. І коли він приїхав до мене в армію на присягу, поставив всього одне запитання: "Ти чому листи додому став писати російською?" Мені цих слів було достатньо.

Обивателям важко співставляти історичні факти і робити висновки. Не треба знати історію досконало, достатньо мати уявлення про події — свідомість формується на фундаменті зі знань.

Ольга Вікторівна: — З майбутнім чоловіком, який родом з Голованівська, я познайомилися під час вступної кампанії. На іспиті з англійської помітила, як його зачепило, що один з абітурієнтів випрошував вищу оцінку, для Василя це було принизливо.

Нам цікаво обмінятися думками з приводу тих чи інших подій, висловити свої погляди. По роду професії у нас часто буває полеміка щодо викладання чи виховання. Маємо двох синів, вони не історики, але історією цікавляться.

Василь Клавдійович: — Чи люблять нас студенти? Про це запитайте у них. Ми їх точно любимо. Буває, ті, що, здається, зовсім не хочуть вчитися, добре працюють.

Я у технікумі з першого дня його створення — з 1988 року. Мої перші студенти — 1972-1973 років народження. Вітаються, приємно. Було таке, що заходиш в якусь установу, а тобі звідусюди: "Добрий день", як на парі. "То ви нас вчили, а тепер ми вас", — кажуть. І це чудово!



Для того, щоб залишити коментар, увійдіть на сайт через свій профіль у одній з соціальних мереж:




Інформація
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.

Top