Народилася Надія Іванівна 26 квітня 1943 року у м.Помічна Добровеличківського району. Своє дитинство згадує зі слізьми на очах, бо ніколи не відчувала батьківської ласки. Батько Іван Іванович Падурський загинув на фронті під час Другої світової війни і похований у братській могилі в Чехії, мати — Любов Леонтіївна Прісяч після звістки про загибель чоловіка дуже побивалася, перечитувала жовті трикутнички листів, в яких він просив: "Бережи дітей, а особливо Надю. Скоро повернуся…" Але любові діти так і не відчули: згодом матір паралізувало, і вона була прикута до ліжка. Окрім Надії в родині були ще діти — сестра Галина, яка загинула під колесами потягу, та двоє братів — Леонід та Микола.

— Коли мені було два роки, — розповідає Надія Іванівна, — то брату Миколі було сім, мати змушувала його за мною доглядати, а він так знущався, що я його щиглі по голові до сих пір пам’ятаю. Але коли він десь у кутку на клаптику паперу чи газеті малював війну, я забувала про свої сирітські сльози й образи, заворожено дивилася, як у його малюнках тікають гітлерівці, як наші несуть пораненого командира, а ще він умів надувати худі щоки та імітувати вибухи. Тоді мати брала лозину і била його за це, змушуючи місити глину для ремонту старої хати, в якій завжди було дуже холодно: вода замерзала у відрі біля вікна, а на стінах виступав іній. Брат Микола лазив на горище — закривав дірки, а в хаті доводилося підставляти черепки, коли йшов дощ. Складно було жити завжди голодним дітям, але ще складніше було після того, як у п’ятирічному віці я впала з дерева і отримала травму хребта, про лікування мови й не було, кістки зростали самі собою. Дякуючи Богу, мені вдалося закінчити школу, до якої мене на плечах доправляв брат Микола.

Старшого брата Леоніда у 1947 році, коли йому виповнилося 16, засудили на 10 років таборів за статтею "Закон про п’ять колосків". Звідти повернувся страшною людиною, де й ділися лагідні стосунки до родини — зненавидів і неньку, і мене. Микола вивчився на агронома-виноградаря, служив в армії та вступив до Одеського університету, я ж після школи влаштувалася працювати оформлювачем в кінотеатрі "Мир" і мала великий успіх, бо приходили дивитися не стільки кіно, як на мою роботу, адже у фоє на підлозі я навколішки працювала над створенням афіші та стендів. Також додатково працювала сільським кореспондентом у газеті "Сільське життя", писала про працівників залізничної колії. Я любила малювати та писати вірші і завжди мріяла продовжити навчання, але не судилося: болі у хребті не вщухали, а хвороби додавалися.

Коли потрапила на прийом до лікаря, він мені сказав: "Падурська, у вас хребет у вигляді букви S, біль відчуваєте, бо через хворий хребет усі органи викривлені і теж хворі, як лікар не можу зрозуміти, як хребетна рідина функціонує і як ви до сих пір живете та ще й малюєте. Милиці, корсет та знеболюючі — все, чим можемо допомогти!"

У 1972 році Господь дав мені сина. Лікарі Добровеличківської лікарні зробили спробу позбавити мене вагітності, тоді я втекла вночі до Києва і потрапила в інститут патології вагітних, де мені вдалося зберегти немовля. За сином доглядала більше чотирьох місяців, пам’ятаю, яким жвавим був у руках, але й тут горе блукало поруч — у мене виявили онкологію. Більше двох років мого лікування син перебував у Будинку дитини. Потім відмінно навчався і мешкав у Знам’янському інтернаті, звідти поступив у Житомир на радіотелемайстра. Щаслива і спокійна за нього, бо він має улюблену роботу, гарну дружину та семеро дітей.

Надія Іванівна розповіла, що дуже любить малювати материнство, дітей, природу, тварин та портрети. Перша її картина була написана у рідному місті завдяки випускникові Грековського художнього училища Володимира Плітіна, який надав власні випрасувані полотна і пензель. На червоному тлі було зображено стару хату, матір на призьбі з газетою в руках. Серед інших картин — "Скорбота", "Геноцид", "Катерина Білокур", "Портрет батька і матері".

— Мої роботи перебувають у приватних колекціях, неодноразово була нагороджена дипломами і навіть отримала медаль лауреата Всесоюзного фестивалю народної творчості у Москві. Мистецтвознавці виставки моїх робіт проводили у Кропивницькому та Києві (звідти отримала за продаж картин на виставці велику суму грошей, якими тішилася недовго — через інфляцію). На більшості власних виставок я не мала нагоди бути присутньою, але вдячна усім, хто допомагав і продовжує цінувати мою творчість. У Кіровоградському художньому музеї на зберіганні близько 130 картин, у Добровеличківському краєзнавчому музеї — 49, у Київському педагогічному коледжі також створена невелика галерея робіт. Але за все життя моїх картин значно більше. Деякі картини поїхали за кордон — у Філадельфію (США), Нідерланди. Моя картина "Коло хати" поїхала без мого дозволу в Японію, я була дуже цим засмучена, бо повторити її вже не зможу, подібного неподобства дуже багато траплялося, а я хочу, щоб моє мистецтво було надбанням України, адже писати нові шедеври стає все складніше.

У Власівський пансіонат я потрапила у 2008 році, а в 2011 відбувся розквіт мого мистецтва. У комфортних для життя умовах я відчула себе потрібною, до мене приїздили відомі художники, письменники, поети, а мої роботи забирали одразу з-під пензля ще вогкими. Жалкую, що не опинилася у Власівському пансіонаті раніше.

Зараз мучить шум в голові, гіпертонія, а нещодавно мені зробили операцію із заміни кришталиків на обох очах. Коли спина заходиться від болю, я кладу таблетку під язик, беру олівець, папір і знов продовжую малювати наперекір усім стражданням. Навчилася ходити за візком, тримаючись руками і підборіддям, мрію реконструювати візок і зробити триколісний веловізок, на якому б я могла крутити педалі. Це б дало нагоду вийти з чотирьох стін на природу, вдихнути свіже повітря і надихнутися на написання майбутніх картин.

Через "Вісник Кіровоградщини" дуже хочу подякувати за підтримку і допомогу Еллі Янчуковій, Миколі Цуканову, Миколі Антошику та Ніні Піскун, Віті Атаманчук, Людмилі Охватенко, Людмилі Френчко, Валентині Ноженко, Олександру Кривку, Валентині Кондратенко, Олені Нікітіній, всім, хто брав участь у зборі коштів для мого лікування та просто зміг зробити моє життя яскравішим. Дякую долі за вас!