Алевтина Скора родом з Краматорська Донецької області, де навчалася у керамічному училищі. Після закінчення певний час жила у Харкові, де 9 років працювала мистецтвознавицею на одному із заводів. Там познайомилася з майбутнім чоловіком — світловодцем Геннадієм і в 1999 році переїхала з ним у Світловодськ, де увесь час працює оформлювачкою керамічних виробів в компанії "Елегія Гранд". Писати почала, щоб допомогти собі пережити трагічну загибель чоловіка — прекрасної, світлої людини, якої не стало півроку тому. Син Роман з недавніх пір теж займається творчістю — фотографією.



— Ми з чоловіком прожили прекрасні 20 років, шкода, що мало. Перший вірш я присвятила йому: сиділа на лавці посеред ночі, прочитала вірш і одразу забула — виходить, що він був лише для нього… Так що у мене малий поетичний стаж. Щоправда у студентські роки писала — коли навчалася в училищі і закохувалася, але то були несерйозні віршики. А потім не писала взагалі, тільки зараз.

У поезії завжди подобався символізм, залюбки читала і читаю Блока, Гумільова. Як би не писала в інших напрямках, але повертаюся до символізму. В основному пишу лірику. Зараз ось — весняна лірика. Два місяці як почала писати українською. Постійно працюю над собою, над словом — підбираю сама, друзі допомагають. Зараз багато вчусь, бо до цього не заглиблювалася — писала, як ішли слова самі собою. Зараз мені підказують, як правильно будується поетичний рядок, як утворюється милозвучність. До досконалості мені ще дуже далеко, але у мене є натхнення, думаю, що напишу ще не один вірш. Постійно слідкую за творчістю українських поетів: мені подобається публіцистка, письменниця і поетеса Дара Корній, зачитуюся Ліною Костенко. До цих пір пам’ятаю і читаю напам’ять вірші Сосюри, які вчила у школі. Прозу не пишу, точніше, ще не пробувала. Утім все може бути, адже хочеться відчути щось нове. Хочу знайти у житті побільше позитивного, відкрити життя по-новому. Вірші ще не друкувала, але розмістила на одному з порталів. Там їх читають багато людей, зокрема мої знайомі з Краматорська, гарні коментарі, один грубий відгук лише був, стосувався політичної ситуації. А одна поетеса запитала дозволу перекласти мої вірші українською на російську мову, це мене дуже потішило. Моєму оточенню — близьким та колегам — я завжди читаю щось новеньке або скидаю через вайбер — вони чекають з цікавістю. Місяць тому вперше читала власні вірші перед публікою, хвилювалася, але бачила доброзичливі погляди людей і було не страшно. З літстудією "Літо", яку відвідую, була знайома давно, але почала відвідувати її порівняно недавно.

День поезії тепер і моє свято. Я вважаю, що головне у віршах не слова і рима, а коли люди діляться своїми душевними переживаннями і таким чином відкривають одне одному щось нове.

У першу чергу усім, хто пише, хочу побажати не ганятися за красивими словами, а відкривати своє серце і могти донести свої почуття. Тим, хто не наважується почати писати, можливо, варто розпочати з дитячих віршів, як це зробила я? Хочу поділитися з читачами саме цим віршем, думаю, він буде в тему до Дня поезії.

Сторінка біла, в ній нема нічого,
Гладенька, наче щічка дитинча.
Засліплює мене творінням Бога,
І я як річку лию почуття.
Дивуюся, читаючи свій вислів,
І розумію тільки лиш в кінці,
Думки мої, неначе птахи в вирій,
Рука за ними успівай, лети.
І ріж слова стійкі, міцніше брила,
Щоб мали значення і відкривали світ.
Бо вірші мать повинні сильні крила,
Мені важливо, щоб тривав політ.
Щоб не зірвались долу в синє море,
Не загубились в шепоті хмарин.
Лягли на білий лист і вкрили поле,
Квітчаючи барвистістю перлин.

Валентина Потецкул родом з Черкаської області. У Світловодську живе з 1983 року, коли приїхала сюди з чоловіком з Півночі, обравши місто на Дніпрі за його красу. Працювала на заводі металевих конструкцій.



— Поезія — це хобі, це стан моєї душі. Я віршувала ще у школі, часто включаючи у шкільні твори поетичні рядки, але більше малювала і навіть не передбачала тоді, що колись настане час, коли вірші стануть захопленням. Пишу вже близько 10 років, тематика — лірика, вірші про кохання та про природу, є й інші теми. Вірші приходять мовби нізвідки, але ж, звісно, мають реальне підґрунтя. Думаю, жоден поет не пояснить вам, звідки беруться ці рядки, речення може з’явитися раптово, ви можете над ним не працювати, просто запишіть. Так, я ношу з собою блокнот, адже думку треба ловити. До речі, не обов’язково з кожного записаного рядка виростає вірш. Можу припустити, що поява віршів пов’язана з переживаннями, причому здебільшого у минулому, які ми переосмислили і хочемо поділитися ними. Не завжди те, що відображено у поезії — правда, часто це художній вимисел, хоча і правда є. Але кожне слово я пропускаю через свою душу. Уважаю, що кожен вірш має бути написаний так, щоб в кожному його рядкові людина могла побачити щось своє, хоча я просто аматорка і просто пишу те, що лягає на душу. У мене було багато випадків, коли мої знайомі казали: "Ти знаєш, це наче про мене". І коли людина переживає рядки мого вірша як власні почуття, мені більше нічого і не потрібно. У дитинстві я жила серед красивих яблуневих садів, тож у моєму доробку є декілька віршів про природу краю мого дитинства, зокрема вірш "Я вийду в сад". Я прочитала його одній своїй знайомій, наступного дня ця літня жінка передзвонила мені зі словами: "Мені захотілося жити", і це висока нагорода для мене — допомагати словом.

Дуже рада, що у місті є літоб’єднання, в якому я третій рік. З цими добрими людьми я на одному подиху. Ми збираємося в Арт галереї "Наше місто", читаємо, обговорюємо твори колег по перу.

Останнім часом до Дня поезії ставлюся як до свята, а чому ні? Хоча ми його більше проводимо для дітей, збираючись у бібліотеці-філії №8 Світловодської ЦМБС на свято поезії — слухаємо юних поетів (важливо, щоб діти віршували, вчилися висловлювати свої думки, це краще, ніж грати в ігри на телефоні), але й свої твори читаємо. Друкованих збірок не маю, хіба що декілька віршів у місцевій газеті. На зустрічі запрошують не часто, а коли запрошують, то я завжди намагаюся знаходити час і приходжу.

Тим, хто пише, бажаю натхнення і бажаю писати від душі. Тим, хто соромиться (а чому соромитися?), можу сказати: не бійтеся і починайте! А на тих, хто поетичну творчість не сприймає, у нас образи немає, нехай читають те, що їм подобається. Ми усі різні, і тим цікаво жити.

Я вийду в сад,
Поки на травах роси
Промінням сонця ще нагрітись не поспіли.
Ромашку білу заплету собі у коси
І вишні ягоду скуштую вже дозрілу.
Заслухаюся солов’їним співом,
Сама до себе щиро посміхнуся
І, вітру з квітами почувши перемову,
Зі зрілості в дитинство повернуся.
Впадуть на трави сльози мої – роси,
Та за минулим кожен з нас сумує,
Душа моя, мов немовля, голосить,
Плачу того ніхто вже не почує.
Мій рідний дім, мій рай, моя колиско,
В своїх думках завжди до тебе лину.
Ти так далеко, а у серці – близько.
Цим почуттям немає в часі плину…

Віктор Сурженко родом із села Торговиці Новоархангелького району, у Світловодськ родина приїхала у 1971 році, коли хлопець ходив у 7-й клас. Навчався у СШ №5 (випуск 1982 року), з теплом відгукується про свою класну керівницю Ніну Судакову. Чоловік має середню спеціальну освіту, майже 15 років працював на радіозаводі слюсарем механоскладальних робіт.



— Поезія у моєму житті з’явилася з моменту першої закоханості — у 16 років (зараз перечитую ті рядки і такими наївними вони мені видаються). Серйозні вірші з’явилися після армії. Мені доводиться чути нарікання від інших поетів: "Мені чомусь не пишеться!" Але ж пишеться тоді, коли душа вимагає, також сам стан закоханості дає поезію.

Я багато працюю, так що часу обмаль, тим більше, щоб сидіти в інтернеті. У 2013 році я зареєструвався на сайті Стихи.ру і не мав нагоди знайти подібний український сайт. Але бачу в цьому і позитив: засипаю сайт віршами українською мовою. І що маю сказати: читають завзято — на день 20-30 переглядів стабільно, навіть завсідники є, також залишають рецензії. А одного разу до мене на сторінку зайшов Шон Маклех — ірландець, який вивчив українську мову і пише вірші українською. Я підписався на його сторінку і його твори мене інколи надихають.

Найкраще мені пишеться на самоті зранку. Раніше писав у блокноті ручкою, зараз одразу друкую у телефоні. Просто так я стати і написати не можу — мені потрібна образність: хмаринка зачепилася за хвилю — і моя уява почала працювати, а підсвідомість видає слова. Тож коли кажуть, що хтось надиктовує рядки з космосу — я не вірю! Це робота уяви і підсвідомості. Не виключено, що я зараз з Вами поспілкуюся і коли у мене буде хвилинка, я напишу рядки щодо цього. Надихає й хороша поезія: Ліна Костенко, Іван Низовий, Юрій Іздрик, а ось поезія Сергія Жадана, наприклад, мені не подобається. Мені подобаються вірші Андрія Макаревича, деякі з них знаю напам’ять. У житті пощастило спілкуватися з нашим земляком — поетом Костем Оверченком.

Образність у поезії — це для мене головне. У моїх творах багато філософської теми. Я не пишу вірші на політичні теми, хіба що інколи, та й то ховаю їх за колоритними о?бразами. Пишу поезію, але й проза далеко захована є (сміється). Поезія у житті допомагає: коли щось сильно зачепить, я звертаюся до віршів, не обов’язково до своїх, вони мене заспокоюють. Сам виступав у Кременчуці, Кропивницькому, раніше нас часто запрошували у Захарівський музей історії, а найбільше спілкування у мене в літоб’єднанні "Літо", в якому я давно, з часів, коли його очолював покійний нині Володимир Сідун. На початку 90-х від літстудії я й Катерина Бірюкова представляли Світловодськ на конкурсі "Гранослов" у Кропивницькому, де я посів друге місце, а Катерина стала першою. У бібліотеках міста є мої самдруки — 5 збірок, остання з який вийшла наприкінці 90-х. На перешкоді виходу нових книг стоять гроші – надрукувати книгу зараз дуже дорого.

Деякі голосно заявляють: "Я не люблю поезію". У такому випадку я просто беру і щось читаю зі своїх віршів. "О, так у Вас цікаві вірші!" — одразу змінюють свою думку мої візаві.

Тим, хто не розуміє поезію, скажу так: треба цікавитися усім, хоча б побіжно, а тим, хто соромиться писати і тим, хто не уявляє життя без поезії — не кидати в жодному разі!

…квилить осінь дощем затяжним нездійснення,
задихаються димом недоспівані дні,
запинається голос на кроках, буденно
нас рятують заграв небеса… потай у сні,
перекочує час непідробні стосунки,
в непокору провалююсь так як усі —
лабіринтами йду… вмить емоцій, спокуси
небайдужість свою віддаю всю тобі…
ми для інших здаємось занадто простими,
бо відвертість поезії невиліковна ніким…