Народився Володимир (Владислав) Дмитрович Демченко 27 вересня 1927 року у місті Прилуки на Чернігівщині. Розповідаючи про раннє дитинство, він пригадав як батько — Дмитро Антонович — був заступником голови райвиконкому, працював у "НК", будував радянську владу, але, як і багатьох інших, його затаврували "ворогом народу". Батька судили, але згодом випустили через відсутність доказів. Втім на попередній посаді його вже не відновили, а призначили директором пенькзаводу у хуторі Вільний, потім директором Павлоградського пенькзаводу, куди переїхала й уся родина.

Ветеран розповів, як щороку разом з мамою і з сестрою Жанною вони їздили на літні канікули до бабусі (маминої мами) у Прилуки. Так було і в 1941 році. Батько проводжав з Павлограда до Дніпропетровська — це була їх розлука на довгі роки.



У перший тиждень після оголошення війни мобілізували багато його родичів: дядьків Степана, Миколу, його сина Івана. У родинах чоловіків не залишилося. Раніше війна була десь, а тепер зовсім поруч: бої проходили поблизу міста. Зранку 18 вересня 1941 року у Прилуки увійшли ворожі війська. Дітей комуністів забирали відразу, тому доводилося переховуватися.

Володимир Дмитрович не пам’ятає, хто привів його на базу заготівлі худоби, де він почав працювати разом з іншими молодими хлопцями і дівчатами, які переховувалися від угону в Німеччину. За його словами, за цей час багатьох розстріляли. А розстрілювали то наші — поліцаї, гітлерівці більше командували. 16 вересня 1943 року по місту розвісили наказ:



"Діватися було нікуди, — продовжив свою розповідь наш співрозмовник. — Зшили мені торбину, дали кілька коржиків і відправили на стадіон. Пройшов три квартали — скрізь були фашисти, почалася метушня, усі кудись від’їжджали, над містом пролітали вогняні ракети. Тому я вирішив сховатися у будинку енергобази, а наступного дня на вулиці почулися вигуки: "Наші прийшли!". Так прийшло визволення, на світанку 18 вересня 1943 року — рівно два роки тривала окупація…

У місті почалася мобілізація чоловічого населення. Я визвався добровольцем на фронт. Але після того, як дізналися, що мені 16 років, записали у місцевий батальйон, відразу видали зброю. Коли я з товаришем Сашком йшов попередити рідних, поруч проїжджала колона танків. Один з них зупинився — танкісти вирішили пообідати. Бійці так апетитно їли чорний хліб з американською тушонкою, що неможливо було відірвати погляд. Один з танкістів запропонував і мені шматок, дали й Сашку. Потім один з бійців запитав, куди я з карабіном. Дізнавшись, танкіст запропонував: "Поїхали з нами воювати". Я погодився без вагань, а Сашка попросив попередити маму. Так почалася моя служба…

Танки виїхали за місто, там були машини з ящиками боєприпасів, бензовози, стояли намети з червоними хрестом. Мені видали форму. У цей період змінилося і моє ім’я. Від народження я мав ім’я Владислав. Але командир здивувався:



У танк мене взяли на місце заряджаючого, який загинув. Навчили, що потрібно робити. Пам’ятаю, як завантажували багато снарядів, потім споряджали магазини патронами, до ночі ледь тримався на ногах, а вночі розбудили — почався марш. Було це у 20-х числах вересня. На собі відчув бомбардування, бачив, як навколо гинуть люди, доводилося виживати у нелюдських умовах. Сильні бої точилися за міста Бобровицю, Каліту, за дорогу з Києва на Чернігів. Наприкінці вересня наш танк вийшов до міста Остер. Уже виднілися будинки, ми їхали уперед, навколо вибухали снаряди і раптом усім тілом я відчув страшний удар: усе в башті спалахнуло білим вогнем…

Отямився я через кілька тижнів у Харківському шпиталі: був сильно контужений. Пам’ятаю, як відновився слух — по радіо повідомляли:



Одного дня на моїй тумбочці біля ліжка з’явилася картонка з написом "Демченко Володимир з Прилук Чернігівської області", а до неї прикріплений орден Червоної Зірки. Це все, що було відомо про мене у госпіталі. Бойові дії розгорталися так швидко, що мобілізованих і добровольців просто не встигали оформляти".

Комісія у шпиталі визнала Володимира не придатним до служби, і відправила доліковуватися за місцем проживання. У військкоматі в Прилуках його зарахували до винищувального батальйону: хлопець охороняв в’язницю, водив на допити заарештованих, але то було не його. Працівник військкомату порадив юнакові вчитися далі. На його прохання видали направлення до танкового училища в Харкові, але у заклад не хотіли приймати, бо не було 17 років. Завдяки допомозі генерал-майора Крайнова (з ним Володимир зустрівся за порадою майора, з яким лежав у шпиталі), залишили при училищі проходити службу в батальйоні забезпечення.

— Одного разу комбат викликав і запитав, скільки мені років. З вересня минулого року пішов 17-й — відповідаю. Документів у мене не було, тож комбат запропонував додати один рік віку, щоб можна було зарахувати до нової роти навчального батальйону. Так почалося навчання у Сталінградському училищі.

Під час навчання з групою курсантів був направлений у запасний полк за ганчір’ям (потрібно для обслуговування техніки). Приходимо на прохідну — нам видають перепустку. Дивлюся на неї і впізнаю підпис мого батька (він був заступником командира запасного стрілецького полку). Забігаю до штабу, відчиняю двері кабінету, і бачу за столом його. Цю зустріч батька і сина у 1944 році не можна описати без сліз…

Минув ще один рік. 9 травня 1945 року я знаходився у караулі. Коли раптом почали стріляти, почулися вигуки:



Це лише фрагмент бурхливого життя Володимира Дмитровича. Його служба продовжувалася далі: Одеський, Забайкальський, Далекосхідний, Київській воєнні округи. Служив за кордоном: у Монголії, Китаї, Кореї та Німеччині.

У Китаї у них з Валентиною (одружилися 3 вересня 1950 року) народився син Дмитро. Про наступну вагітність дружина дізналася, коли були у Німеччині, але народжувати вона вирішили на своїй батьківщині.



А далі нове місце служби — Артемівськ Донецької області. Одного разу на показових стрільбах у танку Володимир Дмитрович знепритомнів. І знову госпіталь… — Комісія визнала — не придатний до строкової служби у мирний час. Запропонували посаду воєнкома у Кремгесі (згодом Світловодськ), — розповів ветеран.

На цій посаді Володимир Дмитрович пропрацював 10 років. У травні 1978 року він був звільнений у запас через хворобу. Так завершилася його служба, що тривала протягом 35 років…

За бойові заслуги Володимир Дмитрович Демченко нагороджений орденом "Богдана Хмельницького" третього ступеня, медалями "За звільнення України", "За бойові заслуги", "За перемогу над Німеччиною", загалом 32 нагороди прикрашають його парадну військову форму.

На прохання онуки Олі Володимир Дмитрович написав біографічну книгу "Возвращение в прошлую жизнь" — сповідь про прожите життя.