Край степовий, Кіровоградщина моя

– Народилася я в лютому 1939 року на Донеччині, – розповіла Валентина Миколаївна. – А Кремгес приїхала до чоловіка в 1961 році, він тут уже 3 роки працював на Ударній комсомольській будові Кременчуцької ГЕС. І з тієї пори з одним записом у трудовій книжці до самого виходу на пенсію в 2003 році пропрацювала економістом будівельної дільниці ВО "Дніпроенергобудпром". У Світловодську виростили та дали освіту двом дочкам. Михайла Федоровича уже 18 років немає з нами. Менша, Юлія Живиця, нині лікар у Кіровоградській обласній лікарні. Старша, Тетяна, учителює у школі № 2, я ж разом із онучкою десятикласницею Катюшою займаємося домашнім господарством, з весни до пізньої осені весь час на дачі. Так, є у мене крім дачі ще одне хобі, про яке знають лише самі близькі, уже багато років пишу вірші. Разок, правда, публічно "засвітилася" під час "Хвилини слави", де виступила зі своїми віршами та гуморесками. А виросла я в атмосфері страху. Скільки себе пам’ятаю, мама мені говорила: "Сиди тихо, як мишка під віником, не висовуйся, а то заберуть. У нас тато "ворог народу". Я і до цього часу не знаю, чи він був "філіппінський шпигун", чи "мадагаскарський", і я дуже боялася, щоб і мене з мамою "не забрали", про це частенько сусіди нагадували. Та я їх тепер не осуджую, час був такий. Мама навіть забороняла до інституту поступати, адже там було потрібно писати автобіографію, а що я напишу про тата, якого зовсім не пам’ятаю? І хоч тяга до рифми у мене була з дитинства, але з цієї причини ніяких записів своїх віршів ніколи не робила. Так і тримаю їх у пам’яті до цього часу. На папері були лише шкільні твори та віршовані привітання для друзів. Потім робота, сім’я, якось руки не доходили до поезії. А одного разу, вже на пенсії, перенесла дуже важку операцію, була на грані життя. Тож замислилася в лікарні: а для чого живу? І хоч я не віруюча, але ось такі слова прийшли самі:

Прошу я Бога, молю судьбу
Продлите мне мой век, неужто я грешнее всех на свете?
Неужто я совсем безбожный человек?
Но Бог молчит, молчит судьба,
Как будто бы они меня не слышат.
Но верю я, что пощадят они меня,
И с верой в них моя душа сегодня дышет.
Но милосердный Бог, моя судьба,
Во всех грехах я каюсь перед вами.
А сколько мне осталось жить – вы разберетесь сами.

І сталося диво, вижила. Вірші знову самі стали приходити, іноді записувала їх у «гросбух», який мені подарували колеги. В пресі не публікувала ніколи, бо одного разу спробувала, в нашу місцеву газету, по телефону прочитала. Там відповідають, що сподобалося, приносьте, тільки не гарантуємо, що надрукуємо, місця в газеті мало. То навіщо ж я туди піду? Хоч запропонувати можу багато чого. Про нинішнє життя є багато, наприклад ось це:

Будують піраміди в двадцять першому столітті
Але не ті, що будували у Єгипті.
"Кидали" та "міняли" їх будують
Країну-матінку руйнують.
В парламенті і уряді, державних установах,
У банках та судах "кидали" крутять "лохотрон"
Для них не писаний закон.
Сидять вони, царюють, довірою людей маніпулюють.
А "лохотрон" той швидкість набирає
Коли зупиниться – ніхто не знає.
Народу кажуть: надійтеся на Бога
І прийде вам від нього допомога.
І Бог допомагає, усім… хто гроші має,
А в кого їх немає, того і він не помічає.

Валентина Миколаївна ще більше години напам’ять читала свої вірші. Теми дійсно були різноманітні. А потім розсміялася:

– Та ви мене не переслухаєте, якщо не хвилююся – то по кілька годин можу читати, а розійдуся – то ще і заспіваю! У мене і пісні свої є, можу придумати мелодію, але не володію нотами, тому тримаю їх у пам’яті. Ось тільки не можу «на замовлення» відразу написати. Кілька днів думаю, переживаю. А буває відразу рифма приходить. Якось їхала з дачі, так заморилася. А в маршрутці сиділи тільки молоді хлопці, то хоча б хтось місце вступив, сидять, жвачку жують, сквернословлять. То відразу ж прийшли такі рядки:

Микола став такий крутий, сидить в штанях коротких.
А ноги! Криві та волосаті, на відстань розставляє,
Немов поміж між ногами він щось таке велике має!
В одній руці тримає пляшку і на ходу п’є пиво із горла,
В руці мобіла, на шиї хрест, а в голові – полова:
без матюка – ні слова.
Книжок Микола не читає, про Інтернет все розмовляє:
– Та я, мать-перемать, манав оті книжки.
Сидить на шиї у батьків і смокче цигарки.
Сім’ю заводити Микола не бажає,
Шлюб громадянський його задовольняє.
Є з ким на шару переспати, дітей не треба годувати.
Шкода мені Миколи, він розуму мабуть не набереться.
Хвалько він і ледащо.
Дівчата, не зв’язуйтесь з такими ви, нізащо.

– Про природу пишу, гуморески, є весела лірика, є така сумна, що навіть у самої сльози на очі навертаються. Звичайно, час сьогодні такий, все гроші, гроші, духовність нібито відходить на задній план, нікому це сьогодні не потрібно і від того боляче. А недавно почула по радіо, що планується створити Гімн нашої Кіровоградщини. То написала такі рядки:

Край степовий, Кіровоградщина моя,
Стоїш ти в центрі України
Така велична і проста
Як ягідка червоної калини.
Квітуй, мій рідний край, де дух козацький не згасає,
Слава твоїх захисників ніколи не вмирає.
Тебе прославили літа, ти прославляєш Україну!
За вас обох моя земля стіною стане в будь-яку годину.
Візитна картка в тебе є:
Квітучий соняшник у полі, талановитий твій народ,
Жита шумлять, як хвилі в морі.
Кіровоградщина моя, пишаємось тобою!
Ти наша гордість і краса,
Хай незалежність сяє над тобою.

Та в мене в пам’яті кілька сот віршів. Можна було б і видати свою поетичну збірку, але я на мою пенсію дозволити собі фінансово не можу, хоч багато моїх знайомих запитують, де можна придбати таку книжечку. Тож якщо знайдеться спонсор, то я готова до співпраці. Ну а в переддень свят пропоную ось таке привітання.

Наше рідне місто – Світловодськ,
З Новим Роком і з Різдвом Христовим тебе вітаємо!
Здоров'я, щастя та добробуту всім мешканцям бажаємо!
Бажаємо місцевій владі із гідністю нести важкий свій хрест.
Бо ми ж вас обирали, а ви нам обіцяли,то ж маємо суспільний інтерес.
Щоб наше місто процвітало і депресивним не було
Не розважальні центри будували, а промисловість піднімали.
Щоб парк Шевченка не журився, щоб зеленів багато літ,
Бо це ж краса нашого міста, від наших пращурів привіт.
Нехай надія нас не залишає і наша віра не згасає.
А творець Всевишній, любов'ю нас єднає.

Сергій ТИШКО,
На знімку: поетеса В.М. Бойчук (Фото автора).