Моя сповідь про "Майдан 2013-2014"

Революція — це прискорена еволюція…

В період еволюції люди помирають, а в час революції — гинуть.

Коли небезпека стає смертельною — час спресовується, ніби порох у патроні.

Для мене особисто Чорнобильська епопея і Революція Гідності на Майдані Незалежності в Києві стали найдраматичнішими і найглибиннішими подіями в моєму особистому житті. Ці два потужні явища стали також знаковими у ХХ та ХХІ століттях і на планеті Земля.

Так сталося, що після атомної катастрофи 26 квітня 1986 року я працював у Чорнобильській зоні вахтовим методом у редакції газети "Вісник Чорнобиля" та в прес-агентстві Чорнобильської АЕС 3 роки і 6 місяців. А найактивніша фаза революційної боротьби українського народу проти кривавого режиму Януковича розпочалася для мене першим нічним боєм з "беркутівцями" в ніч з 19 на 20 січня 2014 року на вулиці Грушевського. І завершилася вона теж останнім для мене жорстоким боєм у ніч з 18 на 19 лютого та отруєнням від газів на Майдані Незалежності, коли горів разом з людьми Будинок профспілок.

За той дуже короткий період, коли час для мене спресувався ніби порох у патроні, я протягом 19 ночей у добровільній структурі "Ветерани армії з народом" допомагав тим молодим хлопцям, які стояли на барикадах за лінією вогню й обороняли Майдан від озвірілого "Беркуту": ми подавали шини, бруківку, цеглу і "коктейлі" Молотова…

Радіація в Чорнобильській зоні знищувала ліквідаторів фізично. Аморальний режим Януковича ще до початку Євромайдану скалічував багатьох людей передусім морально: пристосовуючись до "нового порядку", вони втрачали совість, честь і перероджувалися з громадянина країни на особливий тип людино-мутантів, для яких найголовніше — жити тільки заради особистого збагачення.

Отруйний режим Януковича повністю зупинив саморозвиток України.

Саме проти цієї найпотворнішої патології і повстали найстійкіші люди на всіх Майданах України, щоб самовизволитися з морально-психологічної тюрми.
На Майдані Незалежності в Києві мене вразили до глибини душі ті молоді "майданівці", які під кулями обороняли мирних протестувальників від наступу яничарів Януковича палаючими шинами, "коктейлями Молотова" і камінням…

Мене до глибини душі вразила також мужність тих журналістів, які стояли на передовій лінії вогню, тримаючи в руках фотоапарати і відеокамери. "Беркутівці" відстрілювали їх спеціально і в першу чергу. В них кидали гранати, які оглушували й осліплювали очі. Але саме вони наприкінці ХХ століття створили для історії народів планети Земля документальну хроніку Чорнобиля. А тепер, на початку ХХІ століття, журналісти вдень і вночі фіксували епопею революційної драми повсталих Майданів усієї України. Ціною свого життя. Ціною свого здоров’я.

Я бачив моїх колег-журналістів у тих добровільних відрядженнях на київський Майдан, з яких вони поверталися в свої редакції мертвими, покаліченими або незрячими…

Тільки в Києві… Тільки в одному Києві під час Революції Гідності було поранено 206 столичних журналістів.. І трьох — вбито…
Після всього побаченого, почутого й пережитого на Майдані я горжуся тим, що я — українець! Я горжуся тим, що я — журналіст!

Мені вже 65 років і я щиро жалкую, що в цей тяжкий час я не там, на Сході, з бійцями українських батальйонів. Війна любить молодих… Але в мене ще є сили пройти пішки від Києва до Світловодська 300 кілометрів і саме в такий спосіб продемонструвати свою повагу до загиблих "Небесної Сотні", до наших бійців Східного фронту і до моїх колег-журналістів, які мужньо виконували свій професійний обов’язок на всіх Майданах України…



Старт з Майдану Незалежності

Дорога починається з першого кроку… У мене попереду до фінішу приблизно 500 тисяч кроків.

Попрощавшись о 12:30 на Майдані Незалежності з тими, хто мене проводжав, я піднявся по вулиці Інститутській і Шовковичній до Верховної Ради, звідти через Маріїнський парк пройшов до станції метро "Арсенальна", а згодом від парку Слави спустився до каплиці Андрія Первозванного. Поставивши свічки за упокой та за здравіє "майданівців", бійців Східного фронту і журналістів, помолився за них. А після цього щиро попросив покровителя мандрівників Миколая Чудотворця допомогти мені пройти до кінця всю дорогу і повернутися додому живим…

Для мене дуже важливо сконцентрувати всі свої фізичні й духовні сили для подолання опору, який чинитиме мені дорога…


Ніч у Биківнянському лісі

Коли сонце вже схилилося до горизонту, я побачив праворуч від автотраси під соснами бронзову постать в’язня з торбинкою в руках. Це — початок історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили". Я вже знав, що у 1937 році під час великого сталінського терору в 19 кварталі Биківнянського лісу було закопано близько 100 тисяч розстріляних політв’язнів…

Швидко сутеніло. Пройшовши через весь меморіал, я вибрався за його межі й поставив намет. Довго сидів і відчував, що я опинився у якомусь вакуумі: ніде не тріснула жодна гілка, ніде не пискнув жоден птах, ніде не заскрипіло жодне дерево і ніде не зашелестів жоден листок… Справді мертва тиша. На душі було таке відчуття, ніби я застряг на межі між реальним земним життям і потойбічним світом…

Коли молодий місяць освітив ліс блідним мертвотним промінням, я пішов на меморіал, точніше — на страшне кладовище, де найбільше зарито в піщану землю розстріляних українців та поляків. Прочитав на камені глибоко вибитий напис: "Головне для людини — воля. Ми віддали за неї життя".
У напівтемряві було важко прочитати на величезних стелах викарбувані українські та польські прізвища, і я проводив по них долонями рук. На дотик вони не відрізнялися…

Вранці, фотографуючи меморіал, я помітив одну особливість: у Биківнянському лісі росте дуже багато кривих сосен. Мабуть, вони покорчилися від жаху тоді, коли сталінські кати розстрілювали тут сотнями і тисячами репресованих жорстокою системою безвинних людей, прикриваючись гаслами про рівність, братерство і щастя.

Від кривих дерев на землю падали і криві чорні тіні…



Місце, де загинув В’ячеслав Чорновіл

Перед Броварами я повернув з Чернігівської автотраси круто на схід і після ночівель біля села Княжичі та в Борисполі вийшов, нарешті, на дорогу, що наприкінці мого маршруту розділяється на дві: одна тягнеться далі до Дніпропетровська, друга — в бік Світловодська…

Саме за Борисполем я побачив те місце на автотрасі, де вночі 25 березня 1999 року загинув голова Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. Легковий автомобіль, у якому він сидів поруч з водієм, налетів на важкий КАМаз, що розвертався і в момент зіткнення стояв поперек дороги…

Біля місця загибелі легендарного патріота України тепер стоїть кам’яний хрест і ростуть два дерева — ліворуч грецький горіх, а праворуч — вишня. За хрестом на полі квітнуть жовті соняшники і далі за ними, аж до горизонту, тягнуться пірамідальні тополі…

Цей красивий український пейзаж, мабуть, багато разів снився В’ячеславу Чорноволу в тюремних камерах холодної Мордовії та серед безмежних снігів далекої Якутії…

Мене вже кілька разів обганяють колони БТРів, які на підвищених швидкостях рухаються на Східний фронт. Над верхніми люками сидять засмаглі солдати. Вітаємося піднятими вгору руками, стиснутими в кулак.

Боже, збережи їм життя! І не дай ворогам України їх покалічити! Ти ж бачиш, що вони воюють за справедливість, за те, щоб наш український народ вже ніколи не був у ярмі, яке нам знову хоче надіти на шию путінська кріпосна Росія…



Відповіді Володимира Гиренка

У селі Мирне Бориспільського району я познайомився з головою фермерського господарства "Нива" Володимиром Гиренком і записав його відповіді на мої запитання.

— Як ви оцінюєте Майдан у Києві тепер, з відстані часу?

— Це був останній шанс на наше краще майбутнє. Для мене особисто Майдан розпочався 24 листопада 2013 року в Києві, коли відбулася протестна масова хода від пам’ятника Шевченку до Європейської площі, і я брав у ній участь. Такого спротиву, який наростав з кожним днем, не очікував ні Янукович, ні Путін. Якби не було Майдану, то ми ще дуже довго були б під тією бандитською владою…

— А хто для вас ті, хто пішов добровільно захищати Україну від сепаратистів та російських агресорів?

— Це справжні герої України. Це відроджений цвіт нашої української нації, кращих представників якої знищували за часів російського царизму, а пізніше в роки сталінського терору та каральних операцій в Західній Україні. Ті, хто боровся на Майдані і воює тепер на Сході — це наш золотий фонд. Якщо наша влада не зміниться кардинально на краще, то ті хлопці після закінчення війни на Сході наведуть порядок в Україні, бо вони воювали не за корупцію і не за брехливих політиків…

— А як ви оцінюєте роль засобів масової інформації в Україні? Зокрема в цей бурхливий період.

— Роль журналістів на Майдані важко переоцінити. Ми всі бачили, як вони йшли вперед. Вони не ховалися за чужі спини, бо звідти нічого не побачиш і нічого не сфотографуєш. Тому по них стріляли і їх вбивали, бо правдива інформація піднімає на ноги людей. А влада Януковича цього боялася найбільше. У кожній демократичній країні журналісти — це справді четверта влада, яка відкриває людям очі і на правду, і на брехню. З розвитком демократії в Україні наша журналістика ставатиме сильнішою та впливовішою. Це — аксіома.


Дівчина з прапором України

Пригнічений спекою і придавлений важким рюкзаком, я вже багато годин йшов узбіччям автотраси. Час від часу спинявся і, спераючись на міцний ціпок двома руками і головою, піднімав по черзі праву та ліву ноги, щоб вони хоч трохи відпочили. Раптом побачив велику групу мотоциклістів-далекобійників. Наблизившись до мене, вони всі ввімкнули фари і звукові сигнали. На передньому мотоциклі молода дівчина стала на повний зріст над заднім сидінням й підняла вгору праву руку. За 2-3 десятки метрів до мене вона розтиснула кулак — і з нього вилетів жовто-блакитний прапор України. Прикріплений до руки дівчини невидимими розтяжками, він летів поруч з нею, ніби красивий казковий птах.

Мені було дуже приємно, що мотоциклісти привітали в такий незвичайний спосіб одинокого мандрівника в безлюдному степу. І водночас було дуже жаль, що я не встиг зробити фотознімок цієї чудесної миті…


"Вісник Переяславщини" завжди на передовій

Несподіванки бувають і приємними… Коли я зайшов у міськрайонну газету "Вісник Переяславщини" і представився, то головний редактор Галина Карпенко весело сказала:


Ми обнялися, бо факультет журналістики Київського університету багатьох поріднив назавжди…

Невдовзі в кабінет редактора зайшли співробітники редакції Валерій Шкребтієнко, Валентина Батрак і Володимир Набок, який кілька днів тому повернувся з Донеччини. В зону АТО Володимир Набок їздив разом з міським головою Переяслав-Хмельницького Тарасом Костіним, приватним підприємцем Леонідом Новохатьком і водієм Вадимом Марченком — возили гуманітарну допомогу (одяг, харчі та воду) в 72 бригаду, в якій воюють проти сепаратистів і російських найманців чимало земляків з Переяслав-Хмельницького району…

Мені приємно тепер сказати, що з усіх редакцій районних газет, в які я заходив під час моєї подорожі, саме "Вісник Переяславщини" найактивніше висвітлював на своїх сторінках драматичні події на Майдані Незалежності в Києві. Кореспондент Сергій Мевша навіть спеціально взяв відпустку, щоб постійно знаходитися в Києві на Майдані й передавати звідти в свою газету гострі репортажі з фотознімками. Їздили на київський Майдан і Наталія Головченко та Володимир Набок, щоб розповісти своїм читачам правду. Друкувалися, зокрема, й матеріали про святкування Нового року на Майданів столиці та розстріл майданівців вранці 20 лютого на вулиці Інститутській… Тепер "Вісник Переяславщини" спрямував свої зусилля на організацію поїздок на Схід до наших бійців у зону АТО з гуманітарною допомогою, зокрема й доставки туди запчастин до військової техніки…

Як результат такої активної позиції колективу редакції, разовий тираж "Вісника Переяславщини" перевищує 5 тисяч екземплярів. Частина сторінок кожного випуску друкується в кольорі, газета має привабливий вигляд…

Хай вам щастить, дороги колеги!



Два прапори

У селі Циблі на вулиці Піонерській (це територія Київської області) побачив гараж, у якому обидві половини металевих дверей розфарбовано в два прапори — України і Євросоюзу. Старенька господарка будинку Галина Михайлівна Карнарук пояснила:


— А як ви ставилися до Майдану?

— Я теж за тих людей. Бо якби не вони, то Янукович з Путіним зжерли б нас до кінця. Молодці всі, хто не злякався тих бандитів і вигнав їх з України…
Жаль, я не зробив фото Галини Михайлівни біля тих двох намальованих прапорів. Думка про це з’явилася пізно — коли я вийшов за Циблі…


Моє "колядування" і вітання водіїв

Спека… Спека… Спека…

У затінку до 37 градусів, а на сонці майже до 50-ти…

Коли вода закінчується, то я, стоячи на узбіччі, перевертаю пластмасову пляшку шийкою вниз і починаю "колядувати". Деякі автомашини зупиняються і водії діляться водою, пропонують підвезти…

Чим далі я віддаляюсь від Києва, тим частіше чую, як водії автомашин та рейсових автобусів "вітаються" до мене довгими сигналами. Це означає:



Повалений Ленін у Золотоноші

У понеділок 11 серпня вранці зайшов у редакцію районної газети "Вісник Золотоніщини". Там була тільки коректор Ніна Власенко. Вона й розповіла мені, що під час революційних подій на Майдані в Києві голова Золотоніської райдержадміністрації Олександр Манчук заборонив місцевим журналістам навіть вживати в газеті слово "майдан". Але народ у Золотоноші був тоді дуже активним. Багато жителів міста їздили на Майдан у Київ, возили туди для підтримки протестувальників одяг, харчі, гроші. Про Майдан "Вісник Золотоніщіни" почав писати тільки після того, як з України втік Янукович, а потім зник з міста і голова райдержадміністрації Манчук.

Про недавні бурхливі події в Золотоноші тепер нагадує повалений пам’ятник Леніну і фотознімки героїв "Небесної Сотні", наклеєні на гранітний п’єдестал…


"Ми дуже переживали за своїх синів"

Коли сонце піднялося в зеніт, і спека, що приніс сюди антициклон з Малої Азіїї та від Середземномор’я, я зійшов з дороги біля села Проценки і невдовзі насолоджувався холодною водою на подвір’ї колишнього воїна-афганця Анатолія Симоненка і його дружини Людмили. Їхній старший син Ігор після закінчення Харківської юридичної академії працює в Києві, молодший син Роман навчається в Полтаві — студент вузу. Обидва вони брали активну участь у Майдані в Києві.





На кургані

Серед рівного степу дорога почала вигинатися вправо і повільно підніматися вгору. З кожним кроком вона ставала крутішою й крутішою. Побачив знак, який забороняє обгін… Раптом чорний джип почав обганяти на величезній швидкості важку вантажну "фуру", і саме в ці секунди з того боку, з-за лінії горизонту, вилетів червоний автомобіль, і щоб не зіткнутися в лоб з джипом, його водій круто взяв праворуч і тепер легковик мчав прямо на мене. Я ніби закам’янів… З-під коліс червоного авто вилетіло дрібне каміння і вдарило по мені з такою силою, ніби його вистрілили з рогатки. Але смерть на чотирьох колесах пролетіла поруч…

Біля найвищої точки узвишшя, через яку пролягала автотраса, праворуч лежав курган. Я піднявся на нього і довго дивився звідти на поля й ліси. В ті хвилини вся земля стала для мене ще ріднішою і ще дорожчою, ніби я після довгої розлуки повернувся сюди з далекого Космосу…



"Ми молимося за своїх синів"

Коли почало злегка сутеніти, побачив біля повороту на село Пронозівку худорлявого, але міцного чоловіка.

— Любитель-пасічник Григорій Іванович Кривоніс. А ви хто?

Я теж представився і сказав, звідки йду і з якою метою…

— У мене два сини — офіцери. Молодший Станіслав після поранення в зоні АТО виведений звідти, а старший, його звати Сергій, продовжує там воювати. Ми молимося щодня за своїх синів з дружиною і просимо Бога, щоб вони обидва залишилися живими…


Україна піднімається!

У цій подорожі я вперше відчув, як за короткий час змінилися люди. Змінилися на краще. Українці готові воювати за свою землю і свою незалежність. Скільки з них вже пішло добровільно на війну!

У різних селах і в різних містах я бачив над будинками підняті в небо жовто-блакитні прапори України. В голубі та жовті кольори пофарбовані паркани, мости, шляхопроводи і навіть стовбури дерев…

Жорстока і віроломна агресія Росії переконала всіх справжніх українців остаточно: жоден народ на Землі не отримав свободу з чужих рук. Бо свобода — це не те, що тобі дали. Свобода — це те, що ніхто не може в тебе забрати.

Останні кілометри…


Поїздка в Подорожне

Біля села Недогарки я звернув з автотраси, яка йде далі на Дніпропетровськ, і пішов по греблі Кременчуцького моря прямо на південь. Через кілька годин ця дорога привела мене на центральну площу Світловодська. На чорному постаменті, де до подій на Майдані Незалежності стояв кам’яний Ленін з простягнутою рукою, тепер виднівся напис білою фарбою: "Слава Україні!"

Тут, нарешті, закінчилася моя дорога від Києва до Світловодська, але не закінчилася вся історія, пов’язана з нею.

В середу 16 липня телеканал 1+1 показав похорони в селі Подорожне Світловодського району загиблого в зоні АТО повітряного десантника 79-ої аеромобільної бригади Михайла Плюща. Після зустрічі з журналістами в редакції міської газети "Світловодськ вечірній" та учасниками Майдану в Києві я поїхав у Подорожне.

Побував з матір’ю Михайла Плюща на могилі її сина… А потім вона написала заяву, яку я подаю без скорочень.


ЗА ТЕМОЮ: Галина Плющ: "Я хоронила кожного українського солдата, як свого сина"



Від автора

Моя розповідь про маршрут з Києва до Світловодська завершена. Але історія, описана в цій заяві, ще матиме продовження.



Микола Хрієнко,
Заслужений журналіст України,
учасник ліквідації наслідків аварії
на Чорнобильській АЕС
та учасник Євромайдану 2013-2014 року
(посвідчення №13965, видане Радою
Всеукраїнського об’єднання "Майдан"
(м.Київ) 27 грудня 2013 року).

Тел. дом. (044) 528-40-96
Тел. моб. (095) 517-37-27

e-mail: khriyenko@gmail.com
web: www.khriyenko.com