Та наше коротеньке спілкуванні з паном Іваном базувалось не стільки на марафонській темі, скільки на враженнях людини, що вперше за своє життя перетнула український кордон у західному напрямкові і майже тиждень провела у далеко не найпотужнішій європейській країні. Краків, за його словами, скидається на наш Львів. Але набагато чистіший і зручніший для життя всіх категорій населення. Тамтешньою бруківкою (і в центрі, і на околицях) можна без опасань скочити у дорожню ямку чи вибоїну гнати свого візка із солідною швидкістю. Автотранспорту краківські візочники не заважають — паралельно автодоріг обов’язково прокладені вело-доріжки. Якщо відстань для візочника задалека — до його послуг громадський транспорт, який майже увесь обладнаний спеціальними підйомниками, які забезпечують посадку і висадку інваліда без сторонньої допомоги (типа нашого єдиного зеленого автопарківського німецького "Неоплану"). Між іншим, підмітив наш співрозмовник, на час проведення марафону проїзд муніципальним транспортом для учасників марафону був безкоштовним. Ну, а що ж сам марафон?.. І хоча за статусом він "інвалідський", його своєю участю підтримали і люди, так би мовити, без особливих потреб. Панові Іванові важко сказати, чи то із співчуття, чи то із яких інших міркувань вони це зробили, але це, за його словами, давало відчуття рівного серед рівних. І в ці хвилини йому дуже хотілося, щоби це відчуття не полишало його і в рідній Україні.

Віталій Асауленко
Фото надане Іваном Арєф’євим