Нас зустрічали, як дорогих гостей, з музикою. "Нам всем нужна одна победа, мы за ценой не постоим!" – співав Сергій Тарасенко, воїн-інтернаціоналіст, добрий друг ветеранської організації. Букети квітів і подарунки для ветеранів не вміщалися у руках Костянтина Каспрова, які він із задоволенням вручив кожному учаснику зустрічі. Лідія Юхимівна Головко, заступник голови ГО, як добра господиня, готова була зразу ж запросити нас до святкового столу. Словом, більш теплої обстановки не буває…

Але ми мали на меті послухати, як спілкується молода людина Костянтин Каспров з утричі старшими сивочолими чоло-віками – героями війни.

Першим заговорив Анатолій Олександрович Музика. 27 травня йому виповниться 87 років. Він пройшов усю війну, був учасником оборони Севастополя. До війни встиг закінчити 1-й курс Миколаївського педінституту, тому вже на фронті за 2 місяці зміг закінчити з відзнакою курси "шифровальщиків". У свої 18 років потрапив до штабу флоту, спілкувався з адміралами. Севастополь – Крим – Ленінград – Кенігсберг – такий бойовий шлях пройшов Анатолій Музика. День перемоги молодший лейтенант Музика зустрічав у Литві з медалями "За бойові заслуги", "За оборону Севастополя", "За взяття Кенігсберга" та орденом Червоної Зірки на грудях.

Зараз ветеран Балтійського і Чорноморського флотів живе один, дружина померла 21 рік тому. Має сина, який живе у Світловодську, двох онучок, одного правнука.

Микола Йосипович Борисенко буде відзначати своє 88-річчя 12 травня. Напевне, це буде святом для всієї великої родини. Микола Йосипович досі живе у щасливому шлюбі з дружино Галиною Іванівною, яка колись була прокурором Світловодського району; має двох синів, які мешкають у Дніпропетровську та Санкт-Петербурзі, чотирьох онуків та трьох правнуків.

Щоб описати бойовий шлях Миколи Борисенка не вистачить і ста сторінок газети. Оборона Москви, Сталінградська битва, Курська дуга, форсування Дніпра, визволення всієї Європи. 9 травня 1945 року під час взяття ракетного заводу поблизу Дрездена він був тяжко поранений, контужений. Після лікування, яке тривало довгих 6 місяців, Миколі Йосиповичу запропонували службу на Тихоокеанському флоті, якому він віддав 25 років життя.

Бойовий шлях Петра Микитовича Ткачука пов'язаний з Прибалтійським фронтом. У жовтні 1944 року був поранений, потрапив до госпіталю. Коли повернувся до своєї частини, дізнався про нагороду – Орден Слави. У день перемоги, 9 травня 1945 року під Ригою готувався до наступу. З кулеметом на плечах висувався до фронту. Пам'ятає, як надійшла команда: "Привал, обід!", а потім: "Розвернутися!".

Старший сержант Петро Ткачук був у списку учасників параду Перемоги у Москві, пошили форму, почалися тренування. Перед відправкою команди, його викреслили зі списку через те, що він на початку війни перебував на окупованій території. Орден Слави також не дійшов до нього, але орден Вітчизняної війни, медаль "За відвагу" прикрасили груди солдата.

Після війни Петро Микитович цілу десятирічку працював у Запорізькому філіалі Харківського окремого космічного бюро, розробляв системи управління космічними апаратами, інженер - полковник.

15 років тому померла дружина Петра Микитовича, але є двоє синів, троє онуків, які 12 серпня обов'язково будуть вітати його з 86-тим днем народження.

Ініціатор нашої зустрічі Григорій Назарович Губський народився 29 вересня 1926 року. Коли звільнили Нову Прагу, Олександрію, він пішов на фронт. Був зенітчиком, охороняв військові об’єкти у Горькому. Потім потрапив до повітряно-десантних військ, стрибав з парашутом 17 разів. Пригадує, як з Білорусії їх закинули у район Одеру. Під час десантування 1 квітня 1945 року був тяжко поранений в руку і ногу, вижив лише завдяки допомозі хлопця з Воронежа, який парашутними стропами затягнув рани, зупинив кров. 9 місяців провів у Бобруйському госпіталі. Далі – демобілізація, навчання в Сухумі, робота у Нальчику, Кіровограді, Світловодську.

20 років тому Григорій Назарович Губський об'єднав інвалідів Великої Вітчизняної війни в одну громадську організацію і з того часу ця робота стала сенсом його життя. Нашу зустріч він вважає справжнім святом. Стільки теплих слів на свою адресу ми ще не чули…

Наша розмова тривала майже дві години. Костянтина Каспрова цікавило, що відчували солдати війни перед атакою, як бороли страх, що надихало молодих у той час хлопців на ратні подвиги. Виявляється, гордість за свою країну була рушійною силою перемоги!

Дякуючи ветеранів за все, що вони зробили для прийдешніх поколінь, за цікаві розповіді, Костянтин пообіцяв зберегти назавжди пам'ять про кожного з героїв війни, докласти зусиль до того, щоб зв'язок поколінь не перервався.