Дмитро Миколайович Михайлик народився 12 грудня 1979 року у Власівці. Навчався у школі №3 Світловодська, здобув професію електрика у ПТУ №5, згодом закінчив Світловодський технікум. У цивільному житті працював на Полтавському гірничо-збагачувальному комбінаті та в об'єднанні «Дніпроенергобудпром», де обіймав посаду майстра формувального цеху. Колеги згадують його як надзвичайно відповідальну та працьовиту людину.

Він не чекав, поки війна прийде до нього. З першого дня повномасштабного вторгнення Дмитро прийшов до військкомату — і вже там вночі 25 лютого 2022 року зустрів свого майбутнього командира Олександра Покору.



Спочатку він служив у піхоті, брав участь у визволенні Херсонщини, воював на Донецькому та Запорізькому напрямках. У листопаді 2023 року під Старомайорським на Донеччині, коли група несподівано зіткнулася з противником, Дмитро першим кинувся в окоп, схопив кулемет і своїми діями врятував усіх. Згодом перейшов до взводу безпілотних авіаційних комплексів — став «очима» та «мечем» свого підрозділу. Спочатку пілотував розвідники, а потім з відзнакою опанував бомбери типу «Вампір».

Дружина питала, чому він роками не брав відпустки. Дмитро відповідав просто:



За відвагу та відданість Батьківщині Дмитро Михайлик був нагороджений відзнакою Міністра оборони України «Хрест доблесті», відзнакою командира 121-ї ОБрТрО та медаллю «Незламним героям російсько-української війни» за оборону Гуляйполя.



Дмитра поховали 16 березня 2026 року у селищі Власівці. Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком, опорою для матері та бабусі. Таким і залишиться в пам'яті тих, хто його знав.

Вічна пам'ять і слава герою!