Потай від бабусі колотив соду задля віднайдення рецепту проявника. Гнався за теплоходом на машині вулицями міста задля гарного кадру. Переконаний, що немає негарних людей, є такі, для яких треба довше пошукати вдалий ракурс.

Фотограф В’ячеслав Стригун понад 40 років фіксує сучасну історію Світловодська: розвиток міста, події та люди — в його фотознімках. Роботи майстра збирають у соцмережах тисячі вподобайок та сотні схвальних відгуків. Редакція поговорила зі знаним світловодцем про перші кроки у справі, запитала, що важливо для хорошого знімку та поцікавилася, чи вистачає йому визнання.

Далі — пряма мова В’ячеслава Стригуна.


Експрес-біографія

Я народився 10 вересня 1957 року на Київщині, у селі Сотниківці Яготинського району. Батько працював капітаном на теплоходах, що ходили по Дніпру, і отримав у Світловодську квартиру, куди ми переїхали, коли я закінчив три класи. В четвертий вже пішов у світловодську школу №1, україномовну, щоб продовжити навчання українською мовою.


Перше знайомство з фотопроцесом

Процес проявлення плівки вперше побачив у виконанні свого дядька десь у 10-річному віці, коли з бабусею заїхали до нього в гості в Яготин. Те збільшувальне скло, червоний ліхтар і порошок, який він розводив, а потім — проявлене у ванночці зображення, справили на мене майже магічне враження. Щоб відтворити процес, знайшов у бабусі соду, вирішив, що вона і є тим чарівним порошком, — і сипав її посудину. Але зображення чомусь не з’являлося (усміхається).

На моє 12-річчя дядьків син подарував мені старенький фотоапарат «Смена» і в загальних рисах пояснив, як фотографувати та проявляти плівку. Я одразу побіг до відділу фототоварів, придбав реагенти та плівку на 36 кадрів і покликав молодших братів Колю та Юру на пристань фотографуватися. Фото вийшли не дуже гарні, але процес мене зацікавив ще більше, і я захотів продовжити.

Тож після занять у секції боротьби йшов у Палац культури на фотогурток до Альфреда Шамала.

Згодом став допомагати у фотолабораторії фотографу Володимиру Клюєву. Чоловік не мав правиці, знімав і проявляв фото лівою рукою, тож допомога зацікавленого дев’ятикласника була йому доречною. Його наука виглядала так: довгих пояснень не давав — просто казав, що робити, а все незрозуміле я міг перепитати.

Я днями пропадав у фотолабораторії, тож дещо підзапустив навчання, і батько навіть ходив до Клюєва на розмову. На що той відповів, що бачить в мені особливу зірочку, — і заняття продовжилися. Наставник радив мені вступити до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого на операторський факультет. Але батько наполіг, щоб я вступав до військового училища, де курсанти були на повному державному забезпеченні. Для батьків це було важливо, адже окрім мене їм слід було дбати і про молодших двох синів.


Як у Ленінграді мені нагадали, що я українець…

І я вирушив вступати до Ленінградського військово-морського училища підводного плавання. Слід було здати чотири екзамени. Письмову математику я склав на «чотири». А ось на усній математиці розгубився, бо навчався в українській школі, мислив термінами українською, а відповідати мав російською. Але, мабуть, моя екзаменаторка почула мій акцент і запитала, звідки я. Почувши про Світловодськ, сказала, що вона з Чигирина і щоб я розповідав білет українською, вона зрозуміє. І поставила мені теж «четвірку». Твір на тему про Пушкіна я написав на «три». І ось прийшов час складати фізику. Її я знав добре, ще й витягнув закон Архімеда — взагалі легкота. Раптом мене викликає відповідати до себе капітан 2 рангу. Я відчув щось недобре. Починаю відповідати, він обриває мене: що ти бекаєш, ти можеш нормальною російською мовою говорити? І ставить «двійку». Я встав і пішов.

І слава Богу! Так моя українська національність і українська мова свого часу вберегли мене від вступу до російського військового закладу.


…А КПРС, до лав якої мене не прийняли, привела до професійної фотографії

Не вступивши, пішов працювати, потім служив в армії. Після повернення майже шість років трудився на заводі «Чисті метали» плавильником цеху №8. І як передовика виробництва мене включили кандидатом у члени КПРС. Але на партзборах я говорив правду про несправедливість на виробництві та інші порушення, що не подобалося керівництву, яке навіть не пошкодувало сил і «пропісочило» мене в республіканській газеті. Через рік атмосфера стала настільки напруженою, що мені вже було не тільки не до вступу в партію, а й не до перебування на роботі.

Аж ось 9 Травня. Оскільки я продовжував займатися фотографією як фотолюбитель, відвідував міський фотоклуб, то взяв фотоапарат і пішов до міського парку. Серед іншого бачу, як спілкуються Герої Радянського Союзу — Цимбал, Туйгунов, Євсєєв. Тодішній директор Світловодського комбінату твердих сплавів і тугоплавких металів Пивоваров попросив сфотографувати його з ними. Невдовзі мені переказали побажання створити на «Твердих сплавах» фотолабораторію. Я погодився, тим самим залишивши в 1984 році «Чисті метали» і їхній партосередок.

Розпочав з нуля: від укладання кахлів у кабінеті до закупівлі обладнання. Фотографував виробничі процеси та колектив. У 1985 році вступив до Республіканського заочного технологічного технікуму на спеціальність фототехніка, після закінчення якого очолив фотолабораторію, штат якої розширився. Але настали 90-і, підприємство закрили.


Новий професійний етап

У 1991 році редактор Віктор Чепурний запросив мене фотокореспондентом в редакцію газети «Світловодськ вечірній». Паралельно з роботою там я надсилав свої фотографії до видань «Вісті Світловодщини», «Кіровоградська правда», «Народне слово».

Потроху отримував пропозиції відзняти весілля, випускний. Як законослухняний громадянин зареєструвався як фізична особа-підприємець і відтоді офіційно працюю фотографом та сплачую податки.

Серед моїх замовників були крупні світловодські підприємства, як то Кременчуцька ГЕС, канал Дніпро-Інгулець, Об'єднання Дніпроенергобудпром, Світловодський завод залізобетонних виробів", ВКіК. Знімав і за межами міста: Кременчук, Горішні Плавні, Київ.

З 1996 року є членом Національної спілки фотохудожників України; член Кіровоградського обласного фотоклубу «Колаж». Маю понад сотню грамот та дипломів за перемогу та участь у фотовиставках та конкурсах різних рівнів.


Про братерство і наставництво

З теплотою згадую своїх старших колег по цеху — Володимира Сулейманова, Анатолія Поплавського. Ми спілкувалися між собою, систематично ділилися реактивами, що в часи СРСР були дефіцитом. Без перебільшення, у нас було братерство.

Із представників сучасного покоління мені завжди приємно співпрацювати і спілкуватися з Богданом Дроздовим. Почасти можу назвати його своїм учнем, але в більшості він навчався сам, спостерігаючи за моєю роботою. Як і я свого часу. Пам’ятаю його перший репортаж, в якому відчувалася динаміка, який я прокоментував: «Красава!» Тепер, буває, я Богдана кличу на допомогу: «Богдане, рятуй!» Звісно, зараз в ютубі багато навчальних відео, але прямий контакт людини з людиною ні з чим не порівняєш.

Ще декілька хлопців займалися у мене, але професійним фотографом став тільки Богдан. Він вже перевершив мене у майстерності. Пишаюся цим.


Плівка vs цифра

За майже 60 років, відколи познайомився з фотографією, у ній відбулися разючі зміни. Починав з чорно-білих фото, у 80-х почала входити кольорова фотографія, а з 2004 — цифрова. Кожен з видів різниться у виконанні, кожен по-своєму хороший. Я найбільше люблю чорно-білу плівку, кадри з неї якісь по-особливому наповнені.

На смартфон не знімаю. Це зовсім не ті фотографії, що мають бути. Навіть найкрутіша модель не передасть глибини. А з практичного боку, фото з телефону не можна збільшити, воно одразу втрачає якість.


Моя філософія кадру

Є фоторепортери, котрі працюють для преси, є фотохудожники, котрі знімають тільки портрети, є фотографи-пейзажисти. Я не спеціалізуюся на якомусь одному жанрі: отримавши конкретне завдання, працюю у відповідному форматі. Виходить, я мультифотограф.

Охоче знімаю репортажі. Люблю їх за можливість вихоплювати добрі і складні миті життя. Коли робив зйомку для фотоальбому «Світловодськ. Юне місто над морем», десь з місяць вишукував у місті незвичайні для людського ока краєвиди і ракурси. Якщо знімаю портрет, більше спостерігаю за світлом, за виразом обличчя, за настроєм. Зазвичай роблю декілька дублів, бо якщо протягом хвилини зробити 12 кадрів, ви побачите на кожному з них різний вираз очей.

Некрасивих людей не буває — це теж частина мого світобачення. У кожної людини є своя родзинка, треба просто її знайти, уважніше придивившись і більше контактуючи.

Помічаю, що з віком змінився підхід до роботи. Раніше хотілося упіймати кадр. Зараз ні. Звісно, мова не про репортаж, а про портрет. Можна зняти як є, а можна поворот обличчя зробити трохи вдалішим, уникнути відображення деяких недоліків. Тобто краще зрежисувати кадр, зробити невелику постановку. Коли ми дивимося художній фільм, рідко задумуємося, як його знімали. А там команда постановників, режисерів витратила силу-силенну часу на те, щоб усе вивірити, видивитися, виставити правильне світло. Те саме й у фотографії.

Утім жанр, що приносить мені найбільше задоволення, — фотозйомка промислових підприємств, якій свого часу була присвячена моя дипломна робота.

А ще у моїй роботі треба весь час вчитися, у чому допомагає спілкування з молоддю. Той, хто застряг на одному, — згасає.


Про традиції

Окрема сторінка моєї роботи — зйомка поховань наших полеглих захисників. Це надзвичайно важко для мене морально. Водночас за цією роботою стоїть дещо більше. Коли я був малим, у бабусі зберігався старий альбом із ще дореволюційними фотографіями, серед яких були й світлини з поховань родичів. Тоді для фотографування спеціально запрошували фотографа, який приїжджав возом із району, адже провести людину в останню путь збиралася вся родина. Так, це гірка пам’ять, але все ж пам’ять. На сьогодні така традиція майже втрачена.

Знаю ще один підхід до роботи. Попри позитивність, він не увійшов у нашу традицію. Так працював свого часу відомий київський фотограф Левіт. У 1986 році його фотосесія, на яку записувалися за два-три місяці, коштувала 200 карбованців — фактично місячну зарплату інженера. Він мав лаборантів, які займалися обробкою світлин, а сам зосереджувався виключно на фотографії. Напередодні зйомки майстер годину чи дві спілкувався з клієнтами за кавою або чаєм, придивляючись до людини. І лише наступного дня брався за фотоапарат. Мені теж хотілося так, але замовники не готові.

Ще зазначу. Українці з появою камер на мобільних телефонах мало ходять в студії зробити професійний портрет. У той же час спілкуюся з колегами-фотографами в Америці, Німеччині, то там традиція залишається: люди фотографуються сім'ями як мінімум двічі на рік і замовляють друковані фотоальбоми, щоб було до чого доторкнутися, погортати.


Визнання і оплата праці

До визнання ніколи не прагнув. Для мене цінні дружба і добрі стосунки. Ось у квітні робив репортажну зйомку до Міжнародного дня пам'яті про Чорнобильську катастрофу. Як завжди, приїхав трохи раніше, щоб оглянути місце зйомки, зрозуміти, що до чого. Почали підходити люди, віталися, згадували добрим словом. І це приємно.

Фінансова складова роботи немаловажна. Буває, запитують «чому так дорого». Пояснюю, що працюю дороговартісною камерою та маю якісні фотооб’єктиви, що забезпечують якість знімків, обробка фото відбувається на комп'ютері, який споживає електроенергію тощо. І це не враховуючи моєї роботи, а також зору, який втрачаєш, вдивляючись в монітор.


Найдивніші замовлення

Щоб аж так мене щось здивувало, то ні. Але пам'ятаю, знімаю весілля. Збори нареченої, нареченого, ось вони вже зустрілися. І раптом починають сваритися. Хлопець дає ляпаса дівчині, підлітає її батько — і ось уже молодий у святковому костюмі котиться по траві… Підхопився і кинувся тікати в інший бік — подалі від весілля. Гонорар тоді я не отримав (усміхається).

На іншому весіллі все було добре, зняв красиві фото, дзвоню, щоб віддати знімки, кажуть, що вже заберуть після відпочинку на морі. Місяць минув, а мені ніхто не телефонує. Набираю сам і дізнаюся, що відпочинок не склався і пара вже розлучається.


Яку локацію обрати?

Це питання, яке я чую найпершим при замовленні. Але не локація головна. Головне — ваш настрій і вираз обличчя.

Дивлюся, відкривають студії для фотозйомки, де наввипередки хизуються різними диванчиками. Але ви розумієте, справа в чому? Що потім відкриваєш Instagram, а там що Валя, що Марина на одному й тому самому диванчику сидять.

Нещодавно своїй замовниці порадив зробити зйомку у неї вдома, де пройшло її дитинство. Бо це пам'ять і сімейна історія.

Через мою невелику студію пройшли тисячі обличь. Вона зовсім не гламурна, у підвальному приміщенні немає модних диванчиків та стільців. Але є правильно виставлене світло та моє прагнення знайти вдалий ракурс.


Історія одного фото

Фото круїзного теплохода «Зірка Дніпра», зроблене у 2006 році, яке наприкінці квітня розмістило на Facebook-сторінці інтернет-видання «Світловодськ», за два тижні зібрало 1450 вподобайок, понад півтори сотні поширень та до сотні коментарів. Така увага мені надзвичайно приємна. Розповім, як я ловив ці кадри.

Якось вийшов на лоджію своєї квартири, яка знаходиться на п'ятому поверсі будинку на вулиці Приморській. Дивлюся — йде «Зірка». Зробив кадр на довгий об'єктив. Думаю, поки вона дійде до шлюза, я туди доїду. Скочив у машину і встиг зробити декілька кадрів шлюзування.

Сподіваюсь і дуже мрію так само встигнути зупинити мить в день нашої перемоги.