Спілкуємося з ініціатором створення громадської їдальні для військових — священнослужителем Василем Білинцем про його поживну ініціативу та як довго вона діятиме.

— У це село на Кіровоградщині я з дружиною Світланою приїхали 19 грудня 2014 року. Облаштовувалися, налагоджували побут та діяльність церкви, за клопотами на волонтерство часу не вистачало. Минув майже рік, одного грудневого дня моє авто зламалося на трасі. Допомогти зупинилися волонтери з волонтерської групи Павла Кучеренка, дотягнули машину до СТО. Поки транспортували, розговорилися, серед іншого спілкувалися й про допомогу українським військовим у зоні АТО. Обмінялися телефонами. Після тієї розмови я ініціював збирати у селі продукти і передавати передачі на фронт. Допомагали всі роки — осторонь не стояли.

Через тиждень після повномасштабного вторгнення, коли пройшов шок, наша громада розпочала готувати і харчувати воїнів, які проїжджають через наше село. Ідея мені пришла одразу, коли побачив, що армійці купують каву, і подумав, навіщо їм витрачати гроші, якщо напувати їх кавою та чаєм можемо ми: приміщення є, чайник також.

Звісно, одним чаєм не обмежилися. Завдяки усім односельцям, які приносять хто що може: хто курку, хто цибулю, хто сало, хто допомагає грошима; завдяки окремим власникам магазинів у сусідньому місті; завдяки тим жінкам, які приходять готувати і чергувати за графіком, наша трапезна відкрита щодня із сьомої ранку до дев’ятої вечора. Основною стравою є борщ (ми починали з п’яти літрів страви, а зараз готуємо 50-60), а все інше по можливості. Якщо приїжджає одночасно багато людей, а в їдальні їжі не вистачає, телефонуємо по селу: у кого що є — миттю приносять. Як каже моя дружина, якщо проводитимуть конкурс на швидкісне приготування великої кількості борщу, обов’язково відправимо наших господинь, і навіть не хочемо чути, що не вони будуть переможницями (сміється).



У перші дні з інформуванням про їдальню нам допомогли діти. Коли військові заходили в магазин, малеча показувала їм, де вони можуть безплатно поїсти. Уже давно таке інформування не потрібне: про нас знають. Багато військовослужбовців бували у нас не раз. Ніколи не розпитуємо, хто вони і звідки. Та все ж бувають неочікувані моменти. Я сам із Закарпаття. Під’їхала колона. Кажу: "Хлопці, ідіть сало з борщиком їсти". Солдат уточнює: "Із солониною". Я підхоплюю: "До солонини борщ з пасулею (квасолею, це так в наших краях кажуть)". Виявилося, що він з Тячева, а я з Хуста — земляки.

Годуємо і вимушених переселенців, які прямують нашою дорогою. Часто втішаємо, бо вони стривожені чи налякані.

Втоми немає. Якщо не буде м’яса, варитимемо пісний борщ, але варитимемо. Будемо до кінця. Якщо хтось каже, що втомився, я відповідаю, що ми вдома, а хлопці в окопах, воді, в холоді, у спеці, вони не втомилися?