— Більше 10 років тому ми придбали стару хату старенької сусідки, — розповідає Наталія Іванівна. — На великому городі вирощуємо овочі, а також посадили сад (про сад ми розповідали в одному з травневих номерів у матеріалі "Яблуко від Григорівки недалеко котиться" — ред.). Але тільки на землі працювати — це для мене одноманітність. Тому вирішила у хаті створити музей старовини в українському стилі. Читала про такі "Віснику Кіровоградщини" і зловила себе на думці, що у мене є все для такого осередку культури. Ніколи з подібним не працювала: майже дев’ять років трудилася продавчинею у місцевому магазині, а тепер вже чотири роки готую їжу працівникам у господарстві місцевого фермера.

З донькою Ольгою помазали і побілили будівлю ззовні, побілили і всередині. Звісно, ще багато роботи, наприклад, можна підремонтувати піч, бо страви, приготовані в ній, не зрівняєш ні з якими іншими.

Але паралельно з ремонтом я займалася наповненням кімнат, яких у хаті дві. Речі шукала і я сама, зокрема знайшла вишивки своєї свекрухи, і приносили рідні та друзі, яким ми дякуємо за допомогу. Швидкості наповнення майбутнього музею дивувалися навіть діти та чоловік. Тепер у нас є диван, гардероб, валіза, коромисло, дерев’яні ночви, маслобійка, глечики, вишиванки, рушники, ткане лляне рядно, якими користувалися в Григорівці і сусідньому Глинську.
Приємно, що господарі віддавали речі своїх предків охоче, адже розуміють, що таким чином багато дітей і молоді познайомиться з давнім побутом. Бо от для мене ці речі знайомі, адже бачила подібні у своїх батьків і дідусів-бабусь, але спостерігала за здивуванням двадцятирічного хлопця, який вперше побачив патефон і не міг збагнути, за яким же принципом той відтворює звуки з платівки, тому що молода людина користується вже тільки флешкою.
Знаємо, що багато речей вже втрачено назавжди. Ось ми дуже хочемо мати ткацький верстат. Запитали в одних: нещодавно спалили, запитали других — лише частина залишилася, а майже увесь теж спалили. Тож, може, в кого є такий і він не потрібен, не треба знищувати: ми готові його прийняти, навіть місце для нього тримаємо — хочемо, щоб наші майбутні відвідувачі мали змогу спробувати попрацювати на ньому. Також хотілося б поставити залізне ліжко, оформити божницю.

Хтось мене підтримує, хтось підсміюється, але мені це заняття подобається. З цікавістю, наприклад, розглядаю цільне корито і дивуюся: це ж якої товщини мало бути дерево, з якого його видовбали. Продовжую оздоблювати хату: понав’язувала трави у пучечки, які розвісила під сволоком; люблю квіти, тож висадила на клумби 82 вазони переважно з пеларгонією.

Про відкриття зеленої садиби, яка б приносила прибуток, я ще серйозно не думала. Поки радію, що завдяки нашим зусиллям старовинна хата просто стоїть, адже від бездоглядності вона б завалилася. Але з кумами ми вже декілька разів відзначали тут свята — і нам сподобалося: глиняні стіни будівлі тримають температуру, так що влітку тут прохолодно, а для морозів є опалення. У розмовах мимохідь відзначаємо, що я добре куховарю, чоловік Петро виростить помідори, які я зготую за смачним рецептом, та ще щось вигадаємо, то вже можна й відвідувачів запрошувати. Так що своє нове захоплення окреслюю як "українська хата з перспективою зеленої садиби для онуків, для молоді, для усіх, хто любить народні традиції і незрівнянну красу українського села". Сподіваюся, у нас усе вийде.