Перший сад з’явився у Сергія Циганчука і його сина Олександра.

— Сам я родом із Піщаного Броду Добровеличківського району, у Григорівці ми живемо вже 30 років, так що вважайте, що я місцевий, — розповідає Сергій Євгенійович. — За спеціальністю я агроном, працював тут у колгоспі. Ідея закласти сад виникла, коли спілкувалися з моїм товаришем з Глинська Григорієм Воробйовим, закупили саджанці у Смілій і посадили перші дерева, наступного року додали ще стільки ж.

Зараз саду вже вісім років, у ньому росте більше 400 карликових дерев, майже усі яблуні, є й ряд груш. Через те, що дерева невисокі, їх зручно обривати. Сусідка-жартівниця, коли допомагала збирати врожай, навіть намагалася це робити, лежачи під деревом. З одного дерева в урожайний рік збираємо 13 відер яблук. Хоч я й агроном, та без оновлення знань в інтернеті не обійтися, адже з’являються нові препарати захисту від шкідників, нові добрива тощо.

Наш сад порівняно з двома сусідськими найстарший, тому зрозуміло, що більші дерева потребують більше часу на догляд, адже до усього додається ще й обрізка. Роботи, які залежать від нас, господарів, ми виконуємо вчасно. Але ж найбільше дерева бояться морозу й граду, від яких не захистиш: декілька років тому плодів не було взагалі, бо померз цвіт. Звісно, ми смутилися, адже рік роботи пройшов марно.

Сад — не єдине наше заняття. Маємо ще 60 га землі: син — фермер, а я йому допомагаю (сміється). Хоча я теж підприємець, дарма що на пенсії, — тримаю магазини у своєму селі й Іванківцях Знам’янського району. Так що у затінку дерев ми не лежимо, адже треба їхати орати, сіяти, косити, продавати. Але любуємося, коли сад цвіте і, звісно, радіємо, коли багатий урожай. Яблука ми реалізовуємо у своїх магазинах, а коли власний товар закінчується, закуповуємо на плодово-овочевих базах, але постійні покупці запитують лише продукт з нашого саду.

Це природньо, що я хочу, аби цей сад мав довге життя, навіть зі своїми онуками я граю в таку гру: хто перший заходить — той і директор саду, і їм така гра дуже подобається.


Віталій Романець з дружиною Оленою і двома синами на батьківському подвір’ї за сім останніх років заклали три сади, один з них — цього року.

— Дерева з’явилися, щоб не саджати кукурудзу, — так жартома окреслює ідею появи саду Віталій Костянтинович, — а якщо серйозно, то моя мисль щодо дерев закріплює те місце, звідки ми родом, де зарита наша пуповина, куди ми усі з’їжджаємося, де б не були. Працювали ми усією сім’єю, а ось ідея — моя. Дерева садили в три етапи: коли град вибивав молоді яблуньки, ми просто саджали нові. Ростуть і груші, щоправда цього року їх плодів не буде: мороз зробив свою справу.

У своєму житті я займався усім, простіше сказати, чим не займався. Я людина від землі, тому й взявся за сад, бо не святі горшки ліплять. Але я продовжую вчитися, адже коли побував у свого товариша на Полтавщині, побачив, що значить справжнє садівництво, а щодо себе зрозумів, що роблю у цьому мистецтві перші кроки.

У моїх садах є постійні відвідувачі — це бджоли з моєї пасіки. Вулики тут усе моє життя: ними займався батько, потім до нього приєдналися я з братом. Пасіка для мене — це святе місце, де я не працюю, а відпочиваю, часто розмовляючи з бджолами.


Наймолодший сад, якому третій рік, у Петра Латишова і його сина Олександра, який разом з дружиною Оленою раз на рік приїжджають у Григорівку допомогти батьку в основних садівницьких роботах. Петро Петрович родом зі Світловодська, де прожив 30 років і працював слюсарем на радіозаводі, але йому завжди подобалося село, куди зрештою і переїхав.

— Наш сад буде з високорослих дерев, у ньому росте по десять саджанців десяти сортів яблунь, — говорить Петро Петрович. — Серед сортів — "Чорний принц", "Чемпіон", "Голден делішес", які ми вибирали, виходячи з їхньої популярності, після чого закупили дворічні саджанці у розпліднику на Миколаївщині. Також посадили сливи і пару черешень. Але спочатку підготували ділянку. А працювати було над чим. Ось тут, де зараз зеленіють тендітні підбілені деревця, була цілина, а значна частина землі ще й поросла акацією, бо це було давно закинуте подвір’я. Тому для початку вивезли декілька причепів сміття, бо вже утворилося стихійне сміттєзвалище, потім зріза?ли, корчували і вивозили пеньки акації, у чому нам допомагали родичі й сусіди.
У перший рік прийнялися усі саджанці, а на наступний деякі пропали, можливо, через холодну зиму, так що ще будемо насаджувати нові. Тиждень тому обробили рослини від шкідників, полили, добре, що діти зараз тут, бо якщо я працюю сам, то, наприклад, на полив іде цілий день. Чекаємо на урожай наступного року, хоча і минулого року три яблуньки вже були з яблуками.

Навіщо це все? Нічого нового: я збудував дім, виростив синів, а тепер вже і сад посадив — після мене залишиться пам’ять. Вирощуємо для себе, як буде хороший врожай, передаватимемо, наприклад, школі. Оскільки не звикли сидіти без роботи, купили пусті сусідні хати з городами, тепер на них, колись занедбаних, окрім саду розмістилися теплиці, а моя дружина Наталія в одній із хат взялася облаштовувати своєрідний музей старовини (про нього читайте в одному з наступних матеріалів — ред.). Думаю, це краще, ніж стоять серед села пустки. Багато сусідів, проходячи повз наш садок, висловлюють свій захват, дехто підказує і радить, адже ми садоводи-початківці. Ось Сергій Циганчук поділився добривами, а ми йому допомагаємо обривати яблука. Знаємо, що й деякі інші наші односельці також взялися до садівництва, і це не може не радувати.

А історію про те, як в Григорівці збирали урожай яблук, читайте на сторінках нашого видання восени.