Але, тим не менше, "крига скресла" - високої державної нагороди удостоїлась людина, яка з 1937 року перебувала в Організації Українських Націоналістів, а з 1945 року (за це) "відбарабанила" 10 років у совєтських таборах смерті за полярним кругом...З цієї нагоди, ми не могли не зустрітися з мужньою жінкою аби поговорити про ті героїчні і, водночас, трагічні часи. Хоча, про трагізм української історії, відверто кажучи, вже набридло "судачити" - розмови про голодомори, заборони мови та про інші геноциди "набили вже оскомину" - враження таке, що українців нищили та принижували всі, кому не лінь, начебто і не було у нас князів, козаків, вояків УПА, які гамселили ворогів як у себе дома, так і поза його межами... Тому ми навмисне не будемо акцентувати у розповіді пані Анастасії трагічні та сумні спогади, а натомість (бо ж нагорода - радісний привід), зосередимося на величі ОУНівців та меншовартості їхніх ворогів...
Настуня ще дівчиськом записалася до ОУН. Це було ще за польської окупації Галичини у 1937 році. Поляки дивилися на діяльність націоналістів крізь пальці (Польща - таки ж Європа). Особливо не притискували, а українці, у свою чергу, "не нагліли" - переважно переймалися гуманітарними питаннями: відкривали "клюби" "Просвіти", які стримували полонізацію галичан і не допускали перетворення українців на "пшеків". Ситуація, продовжує наша візаві, докорінно змінилася у 1939 році, коли після пакту Молотов-Ріббентроп, в західну Україну прийшли "асвабадітєлі". Саме так - як визволителів - зустрічали довірливі галичани совєтські війська. Адже, говорить вона, тамтешні західноукраїнські комуністи, які за Польщі діяли цілком легально, "кричали" у своїх газетах, що нарешті, завдяки "батьку" Сталіну відбулося єднання Великої та західної України. За непідробною щирою радістю від цього, галичани не відразу помітили звіряче око московського окупанта та "унюхали" сморід від його засмальцьованих "портянок", вони, наприклад, тішились з недолугої мови прибульців зі сходу. Пані Анастасія пригадує, що її дивувало, наприклад, чому вони цукор називають "сахар" - вона вважала, що це слово похідне від сухарів... Та прозріння прийшло доволі швидко. Спочатку (бий своїх, щоб чужі боялися) "асвабадітєлі" винищили на фіг тамтешніх комуністів, а потім взялися за "Просвіту" і ОУН. Мирні галичани такого западла аж ніяк не очікували - не встигли вони перейти на воєнні "рейки", як прийшов ще один "визволитель" - Вермахт. Пані Анастасія підкреслює, що фашистів вони сприймали саме як визволителів, адже майже у кожній родині москалі, хоч когось, та й знищили. А коли німці повідкривали НКВДістські катівні - не те, що чутливі галичани - у СС паморочилось у голові від того, що вони побачили: "портяночники" так швидко драпонули, що не встигли замести сліди своїх бузувірств - камери до стель були заповнені закатованими мерцями...
1942-й - знаменний рік. Було утворено Українську повстанську армію. Українці нарешті дійшли висновку: ніхто не принесе їм визволення, треба самим ставати до зброї. Так, Настуня стала зв'язковою. Вона та інші дівчата збирали по селах харчі для повстанців, люди, говорить вона, від щирого серця ділися останнім, адже УПА було дійсно народною армією, проводила вояків безпечними тропами, аби ті не натрапили до німецької чи совєтської засідки. А коли німці намагалися відправляти галичан до Рейху - повідомляла про це вояків УПА. Ті доволі часто відбивали наших людей, рятуючи їх, таким чином, від німецької неволі. Коли "красні" прогнали німців і знов вдерлися у Галичину, боротьба не припинилася - з тамтешніх українців 39-го року було більше, ніж достатньо. Нові окупанти також практикували вивезення галичан за межі батьківщини. Настуня повідомляла про час та місце повстанців, які зненацька нападали, гамселили москалів та звільняли наших. Та й от біда: налізло "красних" мов сарани... "П'ята колона в Україні весь час стверджує про, буцімто, нечувану жорстокість бандерівців, там - криниці убитими селянами забивали, там - вчительок пилками перепилювали тощо. Таке було?" - спитали ми. "Було, - відповіла пані Анастасія, - тільки цим займалися спецзагони НКВД. Вони були одягнені в однострої УПА, володіли галичанською говіркою. У їхній практиці було, зокрема, захоплення якогось села і показове катування активістів та їхніх родин, які підтримували совєтів. Уявіть, яке блюзнірство - у найжорстокіший спосіб нищити своїх... Та люди швидко розібралися "звідки ноги ростуть". Подумайте самі: якщо справжні бандерівці чинили б таку жорстокість по відношенню до власного народу, то хіба у Галичині їх так свято вшановували б? Про це варто замислитись багатьом українцям, "затуманеним" совєтською пропагандою...".
А потім, у 45-му, 18-річну Настуню заарештували. У львівській буцегарні "трійкою" з трьох "хаїмів", як шафа завтовшки кожний (ні суддів, ні адвоката), їй було винесено вирок - 15 років "за ізмєну родінє". Бідолашні "хаїми", говорить наша співрозмовниця, аж спітніли, поки розтлумачили їй значення цього слогану. Їй, простій дівчині, спочатку роз'яснили, що "ізмєна" - це зрада, а "родіна" - це не родина (сім'я). Але, все одно, Настуня, виснажена НКВДістськими катівнями, ще довго не могла второпати: яку ж таки родину вона зрадила (?).
А потім був "етап" - місяць у "теплушці" у напрямку Заполяр'я. Більше половини арештантів вимерли у дорозі (НКВДісти їх тупо викидали з вагонів) поки не дісталися до місця призначення, яке складалося з двох бараків. Вже згодом тут репресовані українці збудували собі концтабір, який нині відомий, як місто Норильськ.
Після того, як подох Сталін, Настуня просиділа, ще два роки. У 55-му випустили, але на Батьківщину повертатися заборонили. Так і "пустила коріння" Анастасія на поселенні. Вийшла заміж за репресованого парубка з-під Олександрії, народила доньку. І лише у 70-х повернулася в Україну, але не в західну - і тоді не пустили. Так і опиналася ця героїчна жінка у Світловодську...
Щось таки змінилося у нашому "королівстві" на краще, коли нагороджувати почали тих, хто боровся за Україну, а не "попкарєй" та "вєртухаєв" (на босяцькій - наглядачів), що їх охороняли та нищили у заполярних, соловецьких, мордовських, магаданських та інших концтаборах...

Віталій АСАУЛЕНКО.