Четвер, 21 березня 2019
Люди

Шкільна, мовознавча, патріотична династія Кізенків Новина з фото

Шкільна, мовознавча, патріотична династія Кізенків
Чи всі у Світловодську знають, що директорка загальноосвітньої школи №2, учителька української мови та літератури Валентина Плітко, учителька української мови та літератури у цій же школі Олена Кізенко та учителька української мови та літератури загальноосвітньої школи №10 Алла Клімчук — рідні сестри? (Алла й Олена — ще й двійнята). Про це, мабуть, більше знають у селі Куцеволівці Онуфріївського району, звідки сестри-філологині родом. Спілкуємося з цією унікальною родиною про українську мову з нагоди Міжнародного дня рідної мови, який відзначають щороку 21 лютого.


Отож, родом сестри Кізенко із села Куцеволівки Онуфріївського району. Вибір професії українського філолога був зумовлений тим, що їхні батьки були вчителями. Лаврентій Васильович Кізенко, якого, на жаль, немає вже сім з половиною років, викладав німецьку мову, мама, Ольга Михайлівна Кізенко, яка й зараз живе у Куцеволівці, викладала українську й російську мову та літературу в Куцеволівській середній школі. До речі, зустрілися молоді люди у 1953 році в Онуфріївці на серпневій учительській конференції.

Мама родом з Чернігівщини, з смт Михайло-Коцюбинського. Як казали її рідні: "Оля завжди хотіла вчитися", бо з чотирьох дітей у сім’ї вищу освіту отримала лише вона. На шкільні зошити заробляла тим, що різала курей у сусідки, за що та давала дівчинці гроші на шкільне приладдя (сім’я жила бідно, дітей виховувала мати, бо батько загинув на війні у передмісті Будапешта, де похований у братській могилі). Дівчина закінчила Чернігівський учительський інститут і мала право викладати багато предметів у 5-7 класах, потім, коли вже працювала в Успенці, закінчила Полтавський педагогічний інститут, отримавши вищу освіту за спеціальністю вчитель української мови та літератури.

Батько був родом з Куцеволівки. На роботу в школу його приймав Василь Сухомлинський, який був тоді начальником Онуфріївського районного відділу народної освіти. Хтось доніс, що майбутній учитель із сім’ї розкуркулених. Але Василь Олександрович відповів, що його не цікавлять такі факти, адже головне, щоб людина мала якості вчителя. Оскільки Лаврентій на той час закінчив педучилище, то Сухомлинський запропонував йому посаду вчителя комбінованих класів початкової школи (школярі 1-3 класів навчалися усі разом) на хуторі Дачі поряд з Успенкою. З часом директор школи Почепня запропонував педагогу викладати німецьку мову. Ця пропозиція була не випадковою, адже блискучі знання німецької Лаврентій Кізенко отримав, коли сам був школярем: німецьку у нього викладала Наталія Кирилівна Тиханська, літня вчителька, родичка царя Миколи ІІ, яка потрапила в Куцеволівку на заслання, у селі її називали "баба німецька". Спочатку малий Лаврентій не проявляв інтересу до вивчення мови й пас задніх, отримуючи двійки. Його двоюрідна сестра з подругами носили старенькій їсти, а та якось запитала, чому брат не приходить до неї і не вчить німецьку, у нього ж є здібності. Нестаранному учневі переказали ці слова, він задумався, спрацювало самолюбство: "Невже я гірший від інших?", і став наздоганяти матеріал. Лаврентій почав приходити до вчительки на заняття, часто вона годувала його, бо сім’я жила бідно, вісьмох дітей виховувала лише мати Орина — батька Василя розкуркулили і в 1930 році заслали в табір у Котласі, неподалік Соловків, де він помер у 1933. Розкуркулений був і його батько, дід Лаврентія. Мати була неписьменна, турбувалася, як прогодувати дітей, тому Лаврентій про своє навчання дбав сам. Якісне вивчення мови в школі, потім німецьку він чув на війні — тому й володів німецькою Лаврентій Васильович блискуче. Вищу освіту з викладання німецької він отримав у Харківському педінституті, після чого викладав її в Куцеволівці, а також викладав англійську у сусідній Деріївці.

Сестри Кізенки обрали професію вчителя, бо бачили, як працюють батьки, адже усе дитинство провели у них на роботі. Старша Валентина в дитинстві брала сидіння з табуретки і писала на ньому крейдою, як на дошці, в іграшкових зошитах сама писала умисно з помилками, а потім сама ж ті помилки виправляла. Алла хотіла стати артисткою, щоб грати і виступати, але професія вчителя теж схожа на професію артиста — щодня треба стояти перед публікою і знаходити потрібні слова для своїх учнів-глядачів; добре знала історію, отримуючи від учителя Петра Карпенка п’ятірки майже щоуроку. Закінчивши Куцеволівську школу, сестри вступали до Кіровоградського педагогічного інституту ім. О.С. Пушкіна. Цікаво, що спочатку вони мали намір вступати на російське відділення, адже батько з найщиріших міркувань — фінансової забезпеченості своїх доньок — радив обирати саме цей предмет (викладачам російської задля її популяризації доплачували 15% до зарплати), хоча сам завжди обстоював рідну мову. Дівчата ходили на курси російської перед вступом, але перед екзаменами змінювали свої наміри і обирали українську, бо російську, яку хоч знали відмінно, відчували для себе чужою.

Валентина: — В інституті у нас був прекрасний склад викладачів: Леонід Куценко, який майстерно викладав давню українську літературу, Світлана Барабаш, яка на парах неперевершено декламувала "Лісову пісню", Олег Поляруш (ректор університету), який читав нам Довженка, Сосюру, Панча і плакав від почуттів, які його переповнювали. Олег Євгенович завжди нам казав, що такий підбір студентів, як наш, буває раз на 100 років. Бо, наприклад, коли ми дізналися, що загальне мовознавство нам викладатимуть російською мовою, влаштували бойкот і ходили до ректора, щоб нам призначили україномовного викладача. Олег Поляруш наші вимоги задовольнив, і предмет нам викладав українською Володимир Чернецький. А вже коли я працювала в НВК №4, то пишаюся, що мій клас у 1994 році першим у місті перейшов на вивчення предметів з російської на українську: батьки звернулися до міськво з клопотанням про такий перехід.

Алла: — Що казати, у наші шкільні роки програми з літератури були складені так, що в українській ми читали про знедолений люд, а в російській — про дворян. Але наприкінці 80-х ситуація змінилася і стали відкриватися захоплюючі твори українських письменників, зокрема репресованих.

Валентина: — Ці твори ми просто "їли", адже нічого подібного не чули ніколи. Я передплачувала "Роман-газету", журнали "Вітчизна", "Україна", "Дніпро", які читала запоєм, знаходячи будь-яку вільну хвилину, навіть коли годувала маленького сина, то одним оком читала, бо часу було обмаль, а читати так хотілося. Під час роботи в НВК №4 у мене в класі був один учень, який не мав охоти до навчання. Я серйозно поговорила з ним, і він пообіцяв, що прочитає "Україну в огні" Довженка. Через деякий час він прийшов на урок і з захопленням сказав: "Оце твір! Куди тим російським!"

Як сестри потрапили у Світловодськ? Валентина після інституту працювала в школі у Дніпропетровській області, потім 4 роки лаборанткою на кафедрі української мови в Кіровоградському педінституті та викладала там же, а потім вийшла заміж за свого колишнього однокурсника (який закінчив 3 курси філфаку і тепер завжди жартує, що він теж напівфілолог) і в 1987 році переїхала у Світловодськ, а сестри якраз вступили до вишу, закінчили його і теж приїхали у Світловодськ. Валентина й Олена працювали в НВК №4, згодом перейшли до школи №2, Алла відразу пришла у школу №10, де працює й дотепер.

— Алло, Валентино, як ви ставитеся до двомовності на рівні держави?

Валентина: — Ні в якому разі двомовності не може бути, виключно одна мова — українська. Двомовність — це політична спекуляція.

Алла: — У 2005 році я зі своїми патріотично налаштованими випускниками створила проект "Національна ідея очима молоді", в якому вони цитували публіцистичну статтю Уласа Самчука "Нарід чи чернь" (яку колишній Міністр освіти і науки України Дмитро Табачник виключив зі шкільної програми. і до сих пір її не повернули): "…не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно... А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь". Звісно, Помаранчева революція дала початок усвідомленню українцями себе як нації, а сьогодні війна на Сході продовжує багато робити для цього, хоч і таким болісним методом.

— Як ставитеся до появи в українській мові іншомовних слів: руфер, лайк, селфі?

Алла: — Я намагаюся не вживати іншомовних слів. Уважаю, що рідна мова не має бути перенасиченою іншомовними словами. Лише за потреби. Наприклад, терміни в науковій літературі, якщо це явище чи поняття виникло в тій країні і там йому дали назву. А зараз навіть у педагогіці засилля іншомовних термінів.

Валентина: — Я проти назв магазинів іноземними словами, проти написання українських назв латиницею. Для туристів має бути якісний переклад іноземною мовою, але назва — лише українською. І для публічних вивісок має бути цензура, адже часто є вивіски з помилками. Здається, у 2000 році при міськвиконкомі діяла спеціальна комісія, до роботи в якій залучали найкращих мовників міста. Абсолютно не розумію написання імен "Нікіта", "Альона", які фіксують ДРАЦСи на вимогу батьків — це неприродньо для української мови.

— Як підвищуєте свій рівень знань? Чи люблять читати ваші учні?

Алла: — Так, ми з сестрами читаємо нові твори, в курсі всіх новинок конкурсу "Коронація слова". Я люблю книги на історичну тематику — Володимира Шкляра, Андрія Кокотюхи. Люблю їздити з учнями на екскурсії.

Валентина: — Учні зараз допитливі, патріотично налаштовані. Читає, щоправда, відсотків 50, і на перешкоді читанню стоять мобільні телефони. Дивилася передачу, в якій учені стверджували, що з таким малим використанням ресурсу мозку, коли діти не мислять, тобто не тренують пам’ять, він незабаром перетвориться в рудимент. Тепер цей факт наводжу учням. Сподіваюся, вони мене почують і відкладуть іграшки в телефонах та візьмуть до рук книги.

Розмову вела Тетяна Юганова



Для того, щоб залишити коментар, увійдіть на сайт через свій профіль у одній з соціальних мереж:




Інформація
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до цієї публікації.

Top