Чому в місті Світловодську забули про князя Володимира?

Можливо, через брак історичної пам’яті, яка, мабуть, була затоплена разом із Новогеоргіївськом, пеньківською культурою (на честь села Пеньківка) та іншою частиною Середньої Наддніпрянщини, хоча, можливо, це пов’язано з трауром за загиблим у зоні АТО Олександром Лимарем — дві ходи підряд для адмінресурса міста, мабуть, складно, наприклад: 28 — для вшанування пам’яті князя Володимира; 29 — для вшанування пам’яті Олександра Лимаря.

Про появу в місті вулиць із іменами князя Володимира, Олександра Лимаря, Андрія Ільїна, мабуть, годі вже й говорити, бо влада спочатку збільшила присутність чиновників у топонімічній комісії для переважання провладної думки над баченням громадськості й краєзнавців. Далі оновленою топонімічною комісією було взято курс на уникнення персоналізації в назвах вулиць. Але з кого брати приклад нашим нащадкам? Із уже майже міфічних і безособистісних скіфів і кімерійців, про яких взагалі мало хто й пам’ятає. Винятком є хіба що заклади освіти (від шкіл до училища з коледжом), які єдині, хто не забув і за князя Володимира.

Проте указ президента №107/2015 "Про вшанування пам’яті князя Київського Володимира Великого — творця середньовічної європейської держави Руси-України" виконали в Світловодському районі, де пам’ять про власну історію є міцнішою, провівши 28 липня в районній бібліотеці круглий стіл з тем "Роль князя Київського Володимира Великого як особистості в творенні середньовічної європейської держави Руси-України" та "Роль християнізації в подальшій історії Руси-України та важливість православ’я як вагомої складової свідомості українців та їх самоідентифікації".

Учасниками круглого столу стали представники громадськості як міста, так і району. Наслідком обговорення тем стало:

Усвідомлення того, що Київська Русь уже потребувала кардинальних змін (своєрідного перезавантаження), як і сьогодні Україна;
Князь Володимир виявився тим лідером, який (не без Божої допомоги) обрав вірний керунок розвитку Київської держави, орієнтуючись тоді на Візантійську імперію, як сьогодні Україна на Європу;
Православ’я, як і саме християнство, найближче було до ментальності та світогляду русичів, вразивши їх своєю величчю й певною поступливістю (елементи язичництва таки проникли в українське православ’я);
Саме православ’я не дало зникнути русичам-українцям під татаро-монгольським ігом, не дало розчинитись у польському католицизмі, спонукало розвитку освіти через поширення кирилиці серед різних верств населення Руси-України через церковно-приходські школи, далі через братства, козацькі Січі;
Православ’я в Україні й на сьогодні є важливим елементом протидії певним негативним впливам тієї ж Європи, але висловлено було й прагнення до екуменізації, тобто об’єднання всіх християнських церков України в єдину Українську Християнську Церкву.

С. Гайдук,
в. о. голови ГО "Спадкоємці Крилівщини і Новогеоргіївщини"