Та на початку нашої розмови ми поцікавились у Сича старим міським кладовищем, що біля міськрайвідділу внутрішніх справ, поховання на якому там датуються між початком 60-х і 1985 роками минулого століття. Його захаращеність він просив не пов’язувати з тим, що власті на ньому
"поставили хрест": більш-менш пристойний порядок — в межах куцого бюджетного фінансування — там таки підтримується. І так буде тривати щонайменше до 2035 року. Тобто, від 1985 року
(часу останнього там поховання) жодних
"перепрофілювань" тамтешніх земель не передбачається — як того вимагає чинне законодавство, протягом 50 років. Так що рідні та близькі похованих на цьому кладовищі людей можуть у весь цей час не перейматися долею тамтешніх могил.
(От якби ще доглядати належним чином за ними вони не забували). Ну, а відносно
"керамічного" кладовища, точніше згаданої вище ділянки, то вона, за словами головного міського комунальника, — з такими темпами її заповнення — вичерпає себе за років п’ять. Разом з тим, він не вважає
"кладовищенське" питання аж надто злободенним та критичним — довкола Світловодська цілком реально відшукати вільні землі для поховань…
А чи не простіше і доцільніше, спитали ми у Сича, владі не
"ламати голови", вишукуючи землю під нове кладовище, а взяти і спорудити у місті комунальний… крематорій.
"Ну, знаєте, — відповів він, — є принаймні два аспекти, які унеможливлюють втілення у життя цієї ідеї. Перший — суто економічний. Розробка проекту крематорію, його будівництво, експлуатація і тому подібне потребуватимуть значних капіталовкладень надто відчутних для міського бюджету. І я маю великий сумнів, що це підприємство буде для міста прибутковим. А це вже другий аспект даного питання. Я би назвав його морально-світоглядним".
Розкриваючи зміст цього аспекту, Сич пояснив, що городяни, більшість з яких складається з християн-православних, намагатимуться будь-що ховати своїх рідних у землі, а не спалювати у печі крематорію, навіть, якщо це обходитиметься їм набагато дешевше традиційного поховання.
Віталій КоваленкоВиходячи зі сказаного начальником міської
"комуналки", можна припустити, що більшість населення України дотримується подібних християнських норм, бо ж на всю багатомільйонну країну у ній налічується лиш три крематорії — Києві, Одесі та Харкові… Дякувати Богові, говорить протоієрей собору Пресвятої Богородиці
Віталій Коваленко, що практика спалювання небіжчиків не набула більшого розповсюдження. Навіть у дохристиянські, язичницькі часи, розпочав він, наші пращури не спалювали, як дехто вважає, своїх небіжчиків до стану купки попелу — вони залишали кістки, які потім передавали землі або воді. Що ж до Святого Писання, зокрема, у книгах Повторення Закону і Новому Заповіті недвозначно наголошується на забороні кремації тіл померлих. І те, що нині на всю України лиш три крематорії, то це, переконаний святий отець, є свідченням, що Дух Віри Христової все ще сильний в серцях українців. Адже, згідно Закону Божого, людина має повернутися туди, звідки вийшла — у землю
("земля єси ти і в землю відійдеш"), не зважаючи на матеріальний стан, вроду, геніальність… Адже з тілом залишаємо і належне земному життю. А пояснюючи, чому спалення небіжчика є гріхом перед Богом, протоієрей пояснив, що перші дев’ять днів по смерті, янголи ведуть душу померлого до раю, аби та побачила й відчула безмірність благодаті Божої. Від дев’яти до сорока днів душа перебуває вже у пеклі і бачить, яких мук зазнають душі, що занапастили себе неправедністю й гріхами.
"І уявіть, що відчуває душа, коли ще до Суду Божого її тіло згоряє у полум’ї крематорію? Тож сам чин поховання померлих християн, відомий ще з апостольських часів, передбачає наявність тіла, адже кожна молитва і піснопіння пронизане сакраментальним символізмом. І коли ми дивимося на плоть, віддану землі, розуміємо, що через неї чи завдяки їй все наше життя зводиться до вибору між добрим і злим началом, між Богом і Дияволом, між вічною безутішною мукою в Аду і вічним блаженством Раю. А щодо так званого дефіциту земель для кладовищ, то це питання здебільшого надумане… Знаєте, ми весь час шукаємо для себе зручностей й комфорту як матеріального, так і морального. Але, коли ми розуміємо насправді, що таке смерть — ми по-справжньому цінуватимемо життя. Тому християнин, якщо він насправді любить близьку свою людину, що відійшла у Вічність, завжди знайде можливість передати її землі", — підсумував отець Віталій.
Віталій АсауленкоФото надані автором