А першоназва поселень на тому ареалі, де зараз центр Кіровограда, – Поділ. Був тут і Новокозачин, не кажучи вже про околиці, імена яких дійшли до наших днів. Дещо пізніше почали їх називати і Єлисаветом, за найменуванням фортеці. Тим часом прихильники назви Єлисаветград, яку припечатала нам цариця Катерина, у більшості своїй не розрізняють цих нюансів, продукуючи одновимірну картину: царська влада прийшла сюди будувати фортецю, захищати нас, розвивати культуру.

Для певної частини цих людей – це їхні глибокі світоглядні переконання, які не зрушити, принаймні у найближчі десятиліття, нічим. Але я впевнена, що три чверті інших, хто проголосував під час опитування за Єлисаветград, прийняли цю картину просто на віру, не заглиблюючись у історію питання, не цікавлячись думкою професіоналів, не заглядаючи ні в книжки, ні в інтернет. Вони повірили облудним листівкам з перекрученою інформацією (не сумніваюсь: прийде час і багатьом почесним громадянам, які підписали маніпулятивну брехню, буде соромно згадувати свою теперішню позицію!), сіті-лайтам із зображенням фортеці у обрамленні синьо-жовтої стрічки, багаторічним балачкам про "історичну" назву. Це підтверджують численні розмови з незнайомими людьми. Буквально кілька фактів, з посиланням на джерела, ставили їхні поняття про назву міста з голови на ноги.

Давайте ж акцентуємо моменти, які можуть буквально кардинально поміняти ставлення багатьох до авантюри з "першоназвою".

Найперше: Росія зневажила Перяславські угоди 1654 року, за якими ми з нею були рівноправними партнерами, так само, як і Будапештський меморандум 90-их років минулого століття. Будувати фортецю вона прийшла сюди не як партнер, а як господар, абсолютно не рахуючись із інтересами корінного населення. Тобто, для наших предків тодішні посланці Російської імперії були фактично такими ж зеленими чоловічками, як минулорічні "захисники" Криму. З тією лише різницею, що наші діди-прадіди, на відміну від мешканців півострова, намагалися з ними боротися, як могли. А могли вони тоді застосовувати хіба що гайдамацькі, стихійні методи боротьби. Звісно, тодішня влада зафіксувала їх як бандитизм і ті, хто боронив свою землю від російських зайд, на століття залишились бандитами. Ця матриця була вміло вмонтована і в мізки їхніх нащадків, тобто нас із вами, адже основна зброя гібридної війни, яку Росія веде з нами споконвіку, а не лише півтора року, як багато хто вважає, це саме перекодування понять з білого на чорне і навпаки. Зауважмо, назву Єлизаветград Катерина Друга насмілилась припаяти нам тільки після того, як знищила Запорізьку Січ, тодішній збройний оплот українства.

Недалеко від Кіровограда був хутір Мала Мамайка, біля Знам’янки – балка та залізнична станція Мамаїв Яр, річка Мамайка. За цими назвами стоїть багато трагічних епізодів, пов’язаних з боротьбою наших прапрадідів проти російських окупантів. Розповідає керівник науково-дослідного відділу народного мистецтва та фольклору національного музею народної архітектури та побуту, кандидат історичних наук Олександр Босий:

– Архівні джерела доносять до нас із середини ХVІІІ століття імена принайні кількох Мамаїв, на той час – гайдамацьких ватажків. Один з них діяв поблизу нинішнього райцентра Новоархангельськ. Коли його спіймали і закатували, а голову з одягненою шапкою виставили на палі для залякування селян, якийсь відчайдух украв ту шапку і, назвавшись Мамаєм, організував нову ватагу повстанців. Хто він був, на сьогодні встановити неможливо. Натомість є деякі дані про Марка Мамая та Федора Мамая. Найбільші бази гайдамаків розташовувались у лісах біля сіл Цибулеве і Цвітне. Запеклі сутички цибулівської сотні з карателями сталися поблизу сіл Ухівка та Чутівка. За даними рапортів Київського генерал-губернатора М.Леонтьєва за 1750-1755 роки російські війська мали близько десяти збройних сутичок із загонами, серед яких був і загін Марка Мамая. Той же генерал-губернатор доповідав колегії про його спіймання:


Перекази про Мамая серед мешканців сіл Цибулевого та Мамаїв Яр досить фрагментарні та мають багато версій. Одна з них покладена в основу сюжету думи, яку співає відомий кобзар Корній Мазур, котрий сам родом із Цибулевого. В думі оповідається про те, як цибулівським сотником Марком Мамаєм у Чутівському лісі був організований гайдамацький загін, який чинив спротив утискам російської адміністрації, що захоплювала вільні до цього запорозькі землі, тероризувала українське населення та по-варварському винищувала ліси для будівництва своїх військових поселень і фортець. В одному із боїв біля Чутівського лісу Марко Мамай був тяжко поранений і потрапив у полон. Солдати прив’язали його мотузками до хвостів коней і для остраху місцевих мешканців протягли через село, після чого викинули пошматоване тіло Мамая у яр на поталу вовкам. Селяни таємно вночі поховали Мамая біля балки. І з того часу вона зветься Мамаїв Яр.

Точно відомо, що серед тих, хто у ті роки боронив свою землю від загарбників, був і Федір Мамай. Про це збереглися його ж свідчення на допиті 1768 року. Достовірно відомо ще про одного багатого чоловіка на прізвище Мамай, що теж жив у тих краях і згадки про якого свого часу записав історик Володимир Ястребов. Коли почалися утиски, той разом із сім’єю утік на Буг, де, очевидно, за непокору та участь у гайдамацькому русі, був спійманий і в ланцюгах привезений назад. Ніяких даних про його подальшу долю немає, мабуть, вона не менш трагічна, як і доля його побратимів.

Традиція називатися Мамаєм відродилася в часи Холодноярської республіки – на початку 20-их років минулого століття. Письменник Юрій Горліс-Горський, учасник тих подій, у своїй книзі "Холодний Яр" розповідає про отамана 2-го куреня козацького війська Холодноярської республіки Якова Мамая (Щирицю). Цікаво, що після придушення московсько-більшовицькими військами народного повстання цьому ватажку вдалося приховати своє минуле і навіть стати професором історії у Катеринославському інституті народної освіти. Та коли через кілька років навідався у своє село, щоб побачити дітей, був виданий органам ДПУ, а через кілька днів розстріляний – з такими більшовики-імперці довго не панькались...

Російська імперія, яка на початку ХVІІІ століття не мала у нашому краї жодного квадратного метра землі, наприкінці його загарбала практично усю територію. Царі роздаровували нашу землю своїм посіпакам і служкам – всіляким сенаторам, генералам, майорам, встановлювали тут свої порядки, давали свої назви, перетворюючи українців на кріпаків, а пізніше на табірний пил та голодоморні трупи. Переселяли у ці степи лояльних до себе людей, відкинувши нас на століття у цивілізаційному розвитку. А тепер хтось розповідає про святих?

Це тільки малесенька частка тієї нерівної боротьби, яку вели наші предки із російськими окупантами чверть тисячоліття тому. Російська імперія, яка усі ці роки панувала на наших землях, зуміла нав’язати нам поняття, що вони були бандитами. А як вона називає наших нинішніх захисників? Карателі, хунта, бандити. Тільки тепер ми своїх героїв ховаємо урочисто, облаштовуємо почесну алею і клянемося пам’ятати їхній подвиг. Але чому ж ми забули тих, хто так само, або ще й у гірших умовах, часто не маючи надії на перемогу, повставав проти Росії 250 чи менше років тому? Бо вона зуміла переконати нас, що вони бандити? Тільки ж тепер ми знаємо про її підступність, підлі методи, про гібридну війну! І продовжуємо прикриватись блазенськими розмовами про святу?!

Доки ми не поставимо своїх героїв усіх часів на належні місця, не узгодимо з цим свою свідомість, доти не матимемо тут щасливого і комфортного життя. Воно не приходить просто так. І лідери, які б облаштовували цивілізовану країну, не з’являються з порожнечі. До речі, за одним з переказів могила Марка Мамая опинилася під залізничною колією, яка проходить поруч іще з середини ХІХ століття. Можливо, саме через це на переїзді траплялося багато різних нещасть, отож його й перенесли на кілька кілометрів далі. Це зробити було нескладно, а от як перенести вперед наш світогляд, історичну пам’ять, світовідчуття? Думаймо! У нас катастрофічно не вистачає часу. Уже чути гудок потяга, який має вивезти нас у цивілізаційно інший світ. Вивезти або змести геть з колії…