27 січня 1945 року в ході наступу радянських військ 1-го Українського фронту був звільнений цей найбільший фашистський табір масового знищення. День звільнення табору встановлено ООН як Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.

Серед сотень тисяч людей, які на своїх плечах винесли жах нацистського знущання у концентраційних таборах, була і Ганна Іванівна Норенко, жителька с. Калантаїв, яка і донині не може без сліз згадувати ті страшні дні, місяці...

Ганна Іванівна Норенко народилася у 1924 році в с. Калантаїв. У молодого подружжя Норенків уже був син Микола, який народився у 1918 році, тож поява дівчинки в родині була бажаною і довгоочікуваною. Згодом, у 1928 році, у Миколи та Ганни з’явилася сестричка Варвара, тож батьки працювали з ранку до пізнього вечора, аби їхні діти зростали в любові і достатку. У господарстві вони мали все необхідне – і коня, щоб обробляти землю, і не одну корову, одним словом були достатньо заможними одноосібниками. Під час колективізації родині довелося все віддати у щойно створений колгосп. І все, здавалося, було б добре, аби не Голодомор 1932-1933 років, який перекреслив щасливу долю сім’ї Норенків.

Батько, аби роздобути харч для своїх трьох дітей, пішов на заробітки та так і не повернувся. А мама кожен шматочок хліба, кожну зернину віддавала дітям, тож швидко занедужала і в 1933 році померла від голоду. Ганна Іванівна, хоч тоді ще була маленькою, але добре пам’ятає свою неньку, яка звечора лягла на лежанку і більше не встала. Її поховали просто на подвір’ї, а трьох малих дітей забрали під патронат (так тоді називали сиротинці).

Коли братові Миколі виповнилося 18 років, він повернувся в село, але хати не було – її розграбували, тож колгосп збудував йому на тому ж дворищі нову хату і він там залишився жити, а коли привів у будинок молоду дружину Тетяну, забрав додому і своїх сестер.

Все було добре, велика родина господарювала, та молода господиня не надто зраділа сестрам свого чоловіка.

– Лиха була жінка, – згадує свою невістку Ганна Іванівна, – а коли брата забрали служити в армію, і зовсім стало погано жити. Коли мені виповнилося 18 років, я пішла на навчання до Кременчуцького сільськогосподарського технікуму. Як мені хотілося вчитися... Та не вийшло – почалася війна.

У 1941 році для України розпочалася Друг світова війна. По мобілізації усі фізично здорові чоловіки пішли воювати, брат Ганни Іванівни, який на той час був солдатом Радянської армії, зі строкової служби відразу пішов на фронт, а в цей час вдома його сестри потерпали від злої невістки, для якої вони були зайвими в хаті. Аби позбавитися хоча б однієї, Тетяна пішла до сільської ради, де вже господарювали фашисти, і записала Ганну до списку, який формували для відправки молодих, дужих дівчат і хлопців на роботу до Німеччини. Так Ганна Іванівна опинилася спочатку у м. Вупперталі, а потім усіх бранців перевезли до Гамбурга для роботи на одній із фабрик.

– Працювати було дуже тяжко, – говорить Ганна Іванівна. – Ми постійно перебували у приміщенні – жили на другому поверсі, а працювали на третьому. Від браку свіжого повітря та від голоду, а їли ми один раз на добу шматочок хліба і якусь баладу, паморочилася голова, за кілька годин сну відпочити не вдавалося. Поряд мене працювала німкеня, вона інколи підгодовувала мене, приносила з дому два шматочки хліба, намазані смальцем і варенням. До цього часу я їй вдячна за добро і завжди просила Бога, аби він дав їй та її дітям здоров’я.

Працювали ми у спецодязі, і для того, аби волосся не потрапило у механізм станка, видавали на голову сітчані шапки. Я її не одягала – хоч так проявляла непокору фашистам. Свої заплетені коси я ховала під спецодягом, та якось одна коса випала і потрапила у станок. Як мене врятували – не пам’ятаю, бо прийшла до тями вже у бараку. Голова та обличчя було пухлим, я не могла ані їсти, ані розмовляти. Напевно, й не вижила б, аби не німець, який привозив нам їжу. Він мене майже місяць чимось відпоював, на смак напій нагадував молоко. Більше місяця я лікувалася, а потім знову вийшла на роботу.

Жити у таких умовах було нестерпно, тож Ганна Іванівна та її три поруги, одна з яких Лариса із Ростова, вирішили втікати. Одного дня навесні, коли усіх бранців перевели жити в бараки на вулицю, дівчатам вдалося втекти, вони щиро вірили, що дістануться своєї домівки.

Подруги день за днем пробиралися все ближче і ближче до польського кордону, і вже коли вони були у потязі, їх впіймали.

Дівчата були не самі, таких же втікачів поліцаї знайшли душ п’ятнадцять. Протягом двох діб їх кілька разів визивали на допит до літнього поліцая, який, до речі, родом був з України.

– Я тридцять років служу Німеччині, а ви півроку не могли попрацювати, – дорікав він втікачкам. – Ось відправлю я вас туди, звідкіль втекти не зможете – все життя мене пам’ятатимете.

Дійсно, ці слова Ганна Іванівна запам’ятала на все життя, бо не сила забути те жахливе місце, де вона опинилася – концентраційний табір Освенціма.

Їх привезли у страшне місце, звідкіль віяло смертю. Того ж дня дівчат постригли, переодягли у табірний смугастий одяг і вибила на руці їх номери. До цього часу у Ганни Іванівні на руці є її номер – 45985.

Виснажлива робота у таборі забирала усі сили – перепочинку не було. Навіть у непогоду, якщо роботи не було, в’язні просто переносили каміння з одного місця на інше – аби лиш не сиділи. Вони забули, як пахне справжній хліб. То були не люди, а лиш тіні – худі, виснажені, але трималися, бо ж ослаблених страчували – спалювали у крематорії, який працював неподалік табору. Щодня людей цілими загонами збирали на страту, першими, звичайно, євреїв, дітей, літніх людей і немічних. Доводилося віддавати усі сили задля того, аби прожити бодай годину. Та вдавалося це не всім. Ось настала остання ніч і для мешканців бараку, серед яких була і Ганна Іванівна.

Це було у 1945 році. Їх підняли серед ночі, вишикували у шеренги, відкрили браму табору і вивели. "На страту", – шепотіли в’язні.

– Нацистів було не так і багато, але всі вони мали автомати; собак, які зазвичай супроводжували разом із есесівцями подібну колону, не було. Нас довго вели пустим степом, а потім загнали у пустий вагон. Бог його знає, чи то нам пощастило, чи німці погано закрили вагон, та ми відбили замок і вийшли звідти. Вийшли і крутимося на місці – що ж нам робити,– іти боїмося, бо ж можуть стріляти. Ми ж, чотири подружки: я, дівчата з Білої Церкви, з Вінниччини та з Ростова, почали подалі відходити від натовпу, намагалися в темряві розгледіти хоча б якесь укриття чи лісок. Ідемо – ніхто нас не чіпає, не зупиняє, – згадує Ганна Іванівна. – І тут – бомбардування з повітря. Літаки так низько летіли, здавалося, просто над головою. Від вибухів ревіла земля, вагони розлетілися на друзки, та ми вже були від них далеко. Лариса, залишивши нас в укритті, зайшла у перший будинок, який трапився на шляху, щоб попросити щось поїсти. Згодом вона вийшла із хлібиною в руках, і ми попрямували до лісу, який виднівся вдалині.

Поївши, дівчата вирішили діждатися в лісі ранку, а коли розвиднилося, побачили, що поряд – поле, а на полі видніються якісь кагати. Пізніше в поле вийшов чоловік, який вів коня, підійшов до кагату. Дівчата вирішили ризикнути і вийти до чоловіка, бо ж іншого способу вижити не було. Розбитна подруга Лариса пішла в поле, а подруги її чекали у приліску.

– Недовго Лариса розмовляла з чоловіком, потім він пішов до будинку, а згодом повернувся, принісши буханець, сірники, сіль і каструлю, – розповідала далі Ганна Іванівна. Він пояснив, що тут вони можуть нікого не боятися, фронт уже близько і ми можемо дочекатися наших бійців. У кагаті – картопля, поряд протікала маленька річечка з чистою водою, напевно, джерело. Чоловік нам дозволив брати картоплі стільки, скільки потрібно, аби прохарчуватися. Варити ми її могли у каструлі, розвівши вогнище.

Так воно й сталося. Незабаром у лісі стало чутно гуркіт мотоциклів. Дівчата підібралися до солдат ближче, а потім вийшли до них, сподіваючись, що це бійці Радянської армії.

– Солдати розмовляли іноземною мовою, та серед них був поляк, йому і розповіли, хто ми і звідкіль втекли. Наступного дня вони рушили в дорогу, а ми – за ними. Так і дісталися до наших.

Дівчат відправили до інших колишніх в’язнів, які втекли з німецьких таборів, або ж їх звільнили. Це теж був своєрідний табір, де їх і перевіряли, і відкормлювали. Коли потепліло, а дівчата набралися сили, вони попросили, аби їм дали хоча б якусь роботу. Робота знайшлася – у військовому госпіталі не вистачало санітарок. Наприкінці серпня 1945 року усі повернулися додому.

Ганні Іванівні нікуди було повертатися. Брата ще не було з війни, меншу сестричку дядько забрав до себе від лихої невістки, а та, не дочекавшись чоловіка, жила у його будинку з іншим. Та дядько прихистив і Ганну, вона почала жити новим життям у великій родині. От лиш думка про брата не давала спокою Ганні Іванівні. Вона писала листи у всі інстанції, розшукуючи Миколу. І знайшла. Виявилося, що він, дізнавшись про зраду дружини, не захотів повертатися у рідне село і оселився на Вінниччині. Там вже мав родину, тож незабаром завітав на гостини і до своїх сестер.

Ганна Іванівна, переживши пекло концтабору, хваталася за будь-яку роботу, аби налагодити своє життя. І чоловік знайшовся – місцевий парубок Іван, а згодом у подружжя народився син Петро. Та не склалося сімейне щастя, Іван пішов до іншої жінки, а Ганна Іванівна все життя присвятила своєму єдиному сину, жила лише для нього, тяжко працювала, аби лиш у її Петруся було все необхідне.

Нині Ганні Іванівні 91 рік. Незважаючи на тяжке життя, вона з посмішкою зустрічає гостей, от лиш у добрих сірих очах назавжди поселилася печаль. Хочеться ніжно обійняти цю маленьку, тендітну бабусю, вклонитися її натрудженим рукам і сказати: "Все буде добре".

Дорога Ганно Іванівно, все буде добре, бо всі ми від щирого серця Вам цього бажаємо. Живіть ще довго-довго, Ви заслужили на щасливе життя. Зі святом Перемоги Вас.