Анастасії Бойченко (в заміжжі Котенко) було лише 20 років, коли під час голодомору померли її батьки. На її дівочі плечі лягла нелегка ноша – вберегти від голодної смерті братів Олексія та Василя. Вберегла. А потім і вдруге порятувала улюблених братиків під час Великої Вітчизняної війни.

А було це так. Влітку 1941 року старовинне село Крилів здригалося від зойків і розпачу, то німці влаштовували облави на родини комуністів і радянських активістів, до яких належала і родина Бойченків. Якось, під час чергової облави, до німців потрапили молодший брат Анастасії Василь і його друзі Іван Кушнір, Григорій Коршенко, Петро Уваров, але хлопцям вдалося втекти. Правда, воля була недовгою, бо юнаків зловив поліцай Дерев’янко та доставив у комендатуру, де їх жорстоко побили і відправили до Олександрії, звідки мали везти до Німеччини.

Анастасія Котенко цього допустити не могла. Позичила у сусідів гроші, добралася до Олександрії, знайшла табір, де утримували в’язнів, і за декілька сот окупаційних марок викупила Василя та його друзів. Додому поверталися довго, лісами та глухими стежками, добрі люди показували дорогу, радили, які села обминати.

Василя і трьох його друзів Анастасія Андріївна переховувала разом із старшим братом. Олексій, офіцер Радянської Армії, був поранений, потрапив у полон, з якого втік і повернувся додому. Спочатку переховувався на островах, куди вночі, ризикуючи життям, добиралася сестра, приносила поїсти, а потім придумала схованку – викопала прямо в хаті, під ліжком, яму. Ось так тендітна жінка зуміла порятувати п’ятьох юнаків.

Коли радянські війська визволили Крилів, всі юнаки пішли на фронт. По-різному склалася їхня доля.

Петро Уваров загинув у бою з фашистами.

Василь Бойченко тричі був поранений, понад рік лікувався в госпіталі. Коли ж повернувся додому, організував у Крилові гурток художньої самодіяльності. Понад 20 років працював керівником драмгуртка районного Будинку культури, об’їздив з поставленими п’єсами всі села району.

Олексій Бойченко у повоєнні роки працював у с.Серебряному головою сільської ради.

Іван Кушнір жив у Павлівці, працював в автотранспортному підприємстві.

Григорій Коршенко став кадровим офіцером, потім повернувся в рідний край. Часто заходив до своєї рятівниці.

Ще у 1992 році пішла у Вічність Анастасія Андріївна Котенко. Давно немає серед нас і порятованих нею її братів Олексія і Василя, односельців.

А її внуки, правнуки, мов легенду, передають з уст в уста розповідь про мужність, доброту та сердечність Анастасії Андріївни Котенко, про її велику любов до людей.

Підготувала
Вікторія АРХИПОВА.