Згодом трохи подорослішав і почав розбиратися в людях так, як це мені вдавалося. Зненавидів тих, хто вмів гарно марнословити, хто обманюючи себе самого та інших, вмів "водити хороводи", хто на чорне говорив "біле" і навпаки, хто вмів прислужувати нудно, хто за просування по кар’єрній сходинці міг, як говориться, й матір рідну продати. Але нікуди від долі подітися, говорять мудрі люди. А я вірю у долю.

Тож, все по черзі: школа, інститут, робота у Дніпропетровську, далі переїзд сюди, у рідне місто. І ось, як сніг на голову — одного чудового дня тобі говорять: "Ти головний лікар. Працюй далі".

На цій посаді довелося пропрацювати п’ять років. За цей період вдалося, разом із командою однодумців, вивести наші з вами міські заклади охорони здоров’я з передостанніх місць в області на лідируючі позиції.

В 2010 році знайомлюся з народним депутатом О.Й.Єдіним. Дізнавшись, що за п’ять років до лікарні було залучено 8,2 млн. грн. позабюджетних коштів, розмова з ним була короткою: треба йти далі.

На цей час я вже був членом міської організації Партії регіонів, лідером якої був і залишається Іван Едуардович Марон. Все було добре, у радужних кольорах. На той момент я був упевнений у порядності саме цієї політичної сили та її великому і світлому майбутньому.

Ми свято вірило в ініціативи Президента, ми свято вірили, що покращення життя наших співвітчизників настане вже завтра, а може й сьогодні. Я не можу кривити душею і говорити, що ми нічого не робили в місті. Це не так. Ми дійсно старалися. Займалися соціальними питаннями, розвивали, як могли, інфраструктуру міста.

Але чим далі — тим більше доводилося виконувати команди "згори". Ці команди не можна було навіть обговорювати. Жодних зауважень. Побалакали у вузькому колі, висловили обурення, й годі. Бо ж, якщо дізнаються нагорі — буде лише гірше. Хоча розуміли, що й так з кожним днем стає все гірше й гірше: були знищені практично всі провідні підприємства міста, більшість яких була візитною карткою Світловодська. Та й зараз можна говорити, що деякі підприємства не витримали економічної конкуренції, але не лише в конкуренції справа…Місто перетворилося на великий "бізнес": купи — продай. Залишилася тільки переробна галузь. І все.

Не зважаючи на те, що відбувалося, "згори" подавалася одна за одною команди вищих ешелонів партійної влади: повернутися обличчям до людей. Як папуг у клітці, нас вчили повторювати со-ціальні ініціативи Президента. Ми навіть змушені були повірити в те, що Антон Павлович Чехов виявився поетом, а не письменником. Було багато й інших випадків, пов’язаних з повною відсутністю інтелекту.

Ще кілька рядків про партійні справи, якщо ви не втомилися читати мою сповідь.

Не порушуючи партійної дисципліни, я доволі рідко і лише за поважних причин був відсутнім на засіданнях фракції, на кожній з яких наш вождь і мислитель Іван Едуардович перші 10-15 хвилин намагався "поставити на місце" мера, який не міг спостерігати за тим, як деякі люди з його близького й не дуже близького оточення до відрази і нудоти "прислужували", говорили виключно улесливі слова і завжди в усьому погоджувалися. Крок у бік — біда.

І ось нещодавно я з жахом дізнаюся про те, що я, як з’ясувалося, не входив до складу фракції жодного дня. На підтвердження цього мені вручили документ про склад фракції, в якому мого прізвища немає. Який жах! Адже за стільки років — скільки змарновано часу! А час — це гроші, які можна було б витратити на щось інше.

Я сьогодні не маю наміру видавити сльози у читачів. За останній час їх і так пролилося чимало. Але все ж таки, ніколи не забуду й не пробачу катування та знущання, здійснені нашим партійним вождем. А це і догана з виключенням із лав партії вранці одного прекрасного дня та відновлення в партії вже ввечері цього ж дня за вказівкою "згори", і резолюція Союзу підприємців та роботодавців від 22 травня 2013 року, спрямована заступнику голови Адміністрації Президента С.М.Ларіну про те, що я своїми діями дискредитую Президента України В.Януковича, за підписами: І.Е.Марона, С.О.Яременка та М.В.Бур’янського. Зазначу, що цього разу документ був підписаний Іваном Едуардовичем чорнилами, які не випаровуються з часом на папері.

Але годі! Бог їм суддя. Нехай він їх пробачить.

Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння, стали події на Майдані. Люди вийшли на вулиці лише тому, що вже не могли терпіти знущання влади. А вона, ця влада, збожеволівши від ситості, перестала чути тих, хто своєю щоденною, а інколи й непосильною працею, будував їй замки, створював автопарки з числа найдорожчих унікальних автомобілів, а головне — щоденно поповнював її особисті рахунки в закордонних банках. Влада багатіла з украдених у свого ж народу коштів.

Щодня і щогодини, дивлячись сюжети кривавих подій, я остаточно переконався у тому, що далі так жити не можна.

А тут ще й повідомлення моєї доньки з Дніпропетровська, яка так само, як і я, буде лікарем: "Тато, досить! В тебе є ми. Є онучка. Вона ще маленька, але коли вона виросте, їй наздогін будуть казати про те, що її дідусь був причетний до тієї політичної сили, яка вбивала людей. Людей, що боролися за краще життя, за справедливість. І як нам потім з цим жити?"

Я написав заяву про вихід із Партії регіонів. Це стало початком абсолютно нового періоду мого життя. Сьогодні я позапартійна людина. Я відчуваю велике полегшення. Таке відчуття, що гора з плечей звалилася.

Я переконаний, що керівник міста не має належати до жодної політичної сили. Моя партія — це мої виборці. Люди, які довірили мені вирішувати їх проблеми, проблеми міста. Причому, я переконаний, що мер міста має захищати усіх мешканців: і тих, хто голосував, і тих, хто не голосував за нього.

Мені залишилося небагато часу до завершення терміну моєї каденції на посаді міського голови. І той час, що залишився, я хочу присвятити вирішенню міських проблем: продовжити ремонт доріг, закінчити програму освітлення вулиць міста, отримати кошти з державного бюджету на реалізацію програми з ліквідації підтоплення нижньої частини Світловодська, продовжувати інвестиційні проекти з метою реанімації економічного потенціалу нашого міста, розвитку інфраструктури, покращення соціальної сфери, захисту наших пенсіонерів, яких у Світловодську більше 17 тисяч.

Користуючись нагодою, я хочу ще раз прилюдно, як людина, як лікар вибачитися перед тими, кому багато лиха і страждань принесла політична сила, до якої я мав відношення. До кінця своїх днів я буду просити за це прощення у Бога.

Сьогодні мені задають багато питань. Одне з них — чи щасливий я в цьому житті? Без вагань відповідаю: так. Пояснення дуже просте: нічого не "прихватизував" і не прагну, нічого не вкрав, палаців не маю. Разом із дружиною виростили доньку й сина. Вони не "мажори". Ми навчили їх любити свій отчий дім, своє місто, любити і поважати людей.

Дякую, що прочитали мою сповідь.

Я довго зберігав мовчання, але більше не зміг.

З повагою,
міський голова Юрій Котенко.