Представники обласної та міськрайонної "Свободи", міські УДАР, "Просвіта" і КУН, справжні козаки із Кременчука ("Спадкоємці Богдана Хмельницького") у вбранні часів Січі (а не лубочні, що вдягають однострої а-ля "данскіє казачкі-станічніки") і світловодські (Курінь Чорноліського полку ім. козака Мамая), народний ансамбль "Джерело" із Градіжська, просто нормальні свідомі люди, зібрались на 11-ту ранку 27 жовтня на Обеліску Слави аби вирушити маршем центральною вулицею…

Треба віддати належне світловодським правоохоронцям, які забезпечили безперешкодну ходу по "ленінській" та по Бойка.

Після того, як пролунав "старт" у вигляді потужного пострілу із "сороки" (такої собі багатозарядної козацької гарматки) у "виконанні" "Спадкоємців Богдана Хмельницького"), строката колона під барабанний бій, патріотичні гасла та народні співи рушила у напрямку Парку Шевченка — проміжного пункту на шляху до невеличкого обеліску на честь Героїв даної битви на вулиці В.Бойка (поряд із Центром зайнятості).

По прибуттю, біля монументу Кобзареві було проведено нетривалий мітинг, на якому промовці віддали належне українському Пророкові і Поетові. Особливо символічними виявились слова гостя із Січеславщини (Дніпропетровська обл.), "свободівця" Ігоря Степури. Якби уявити, сказав він, що Шевченко жив у часи Козаччини, то ким би він був? Звісно, козаком-воїном. А якби він був нашим сучасником, то ком би він був? Звісно, націоналістом. Таким чином, підсумував промовець, Тарас і його Слово є і залишається зв’язуючою ланкою між минулим і сьогоденням.

Натомість промова голови світловодської "Просвіти" Сергія Гайдука стосувалась і влади, яка проігнорувала вшануванням Героїв Куруківської битви, "віддавшись" повністю проведенню цього дня святкуванню на центральній площі Дня автомобіліста на очах у свого "золотого" Лєніна, і частині тутешніх козаків, які взялися забезпечувати порядок на показових виступах водіїв своїми автівками на цій площі.

Потім знов прогриміли постріли із "Сороки" і колона рушила далі — до "куруківського" монументу… Відкриваючи біля нього віче, його ведучий, світловодський "свободівець" Руслан Степура спочатку протер пам’ятник ганчіркою від бруду і пилу, зауваживши, що влада, проводячи нещодавній суботник, не спромоглася організувати навести тут елементарний порядок…

І знов лунали промови. Але здебільшого на цій частині дійства співав під гітару київський гість — світловодський фаворит останніх парламентських перегонів, лідер фолк-рок гурту "Тінь Сонця" Сергій Василюк. А вже потім учасники "зафрахтованим" автобусом знову подалися до Парку Шевченка, де на них чекали справжній козацький куліш і козацькі забави. Так, зокрема, голова "Спадкоємців Богдана Хмельницького" Василь Басаргін продемонстрував "майстер-клас" у вигляді розрубування капустини своєю шаблюкою на животі свого побратима. Але й побратим у боргу не залишився — він кидав гострющі ножі у пузо Басаргіна. А голові хоч би тобі що — ножі відскакували, не завдаючи йому жодної шкоди.


*Таких запеклих сутичок запорожців із професійним, добре озброєним військом коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського тоді, в 1625 році, біля Курукового озера було чимало. Адже, за свідченнями істориків, битва тривала з середини жовтня до початку листопада. Її неминучість стала очевидною після того, як українські козаки офіційно, через своїх послів, запропонували уряду Речі Посполитої надати їм досить широкі права та вольності, які дозволили б останнім "спокійно жити скрізь у Київщині". Польська відповідь на таку "зухвалість" не забарилася — каральна експедиція згаданого "кварцяного" війська під орудою Конєцпольського мала назавжди відбити в козаків бажання позбутися статусу васалів...

Однак навіть такому завзятому і досвідченому полководцю не вдалося здолати запорожців. У військовому сенсі Куруківська битва не виявила ні переможців, ні переможених і закінчилася "однойменною" мирною угодою, після укладання якої обидва війська повернулися на зимові квартири. За тією угодою омріяних прав і вольностей козаки, звісно, не одержали. Зате зберегти власне військо та його ватажків (хоч і змушені були змінити свого провідника в цій битві — гетьмана Марка Жмайла, обравши на його місце Михайла Дорошенка, якого затвердив польський зверхник). А найголовніше — продемонстрували власну спроможність на рівних протистояти набагато організованішим чужинцям і водночас позбулися ілюзії стосовно того, нібито свої права і волю українцям можна "вислужити", випросити в загарбників їхньої землі. За все те належало пролити ще немало крові...

(c) 2003 Україна Молода

Віталій Асауленко
Фото автора