Нам поталанило — наш візит до відділення співпав із черговим рейдом, за ініціативи міськрайонного відділення Червоного Хреста, місцями дислокацій безхатченків на теренах міста. Поєднуючи, з дозволу сказати, приємне з корисним — роздачею облікованим волоцюгам харчів та теплого одягу, ми заодно побалакали із Санжарою та із головним "червонохрестівцем" Сергієм Буравцевим.

Так, дійсно, підтвердили наші співрозмовники, згадуване відділення розпочало свою роботу у Світловодську від 15 січня 2013 року. (Найперше в області. Вже згодом — за кілька місяців — подібні установи почали функціонувати і в інших містах Кіровоградщини).

На сьогоднішній день на обліку тут налічується 66 громадян. Хоча їх, за словами наших співрозмовників, у рази більше, бо не всі безхатченки бажають "втрачати волю", тобто, персоніфікуватись. За класичні нічліжки мова не йдеться — статус невеличкого за кількістю населення міста не дозволяє цього робити. А от допомагати провіантом, теплими речами "з доставкою на дім" це — будь ласка. Таких місць у місті близько десятка.

Найбільше полюбляють наші бомжі напівпорожній гуртожиток на Приморській, 74, зелену зону уздовж водосховища в районі Спецстрою та Обеліску, та захаращені оселі у Табурищі, на Новому Городі та Ревівці. Окрім цього, волоцюги, що стали на облік, можуть розраховувати і на сприяння у поновленні документів, що засвідчують особу — на це сподіваються 11 осіб. А 30 підопічних відділення за рахунок центральної районної лікарні пролікувались з початку поточного року від різних хвороб. А от ствердження про те, що кожен бомж хворіє на туберкульоз не підтвердилося — його виявлено лиш у шести облікових волоцюг. І лиш у двох із них — відкрита його форма, і вони наразі перебувають у тубдиспансерах Знам’янки та Олександрії.

…Цього дня лиш в одному будинкові на Табурищі перебували постояльці. Та й то, не всі. Напевне, припустив начальник "бомжового" відділення, контингент розбрівся на роздобутки. У хатині без вікон під ганчір’ям дрімали 42-річна Світлана і якийсь парубок із підбитим оком.



Зовнішній і внутрішній стан будинку не зайвий раз підтвердив тезу про те, що бомжі не вельми охочі до праці: вікон немає — але ж можна таки їх "засклити" поліетиленовою плівкою; двері не зачиняються, бо заважає купа піску — і нікому із постояльців на думку не спадає його відгребти звідти і так далі, і тому подібне. Так, каже Санжара, у одного їхнього підопічного є рідний брат — заможній фермер в одному із сіл району. Він і будинок йому для проживання надав, і роботу. Та той все покинув і бомжує у Світловодську — каже, краще тут подохну, ніж в селі працюватиму…


Світлана, залишивши свого "командировочного", вийшла надвір приймати харчі і одяг (два рази на місяць здійснюється така допомога). У неї травмований хребет, який вона охоче демонструвала на подвір’ї — колись, вона працювала на одного глитая в Іванківцях, там її збила машина. Глитай, перелякавшись, що його посадити можуть за це, оплатив одну операцію, але потрібна ще одна, на яку у неї грошей немає. І Світлана сподівається, що тут їй поможуть і відділення, у якому вона перебуває на обліку, і Червоний Хрест. І тоді вона заживе по-людськи. Принаймні, вона сама про це говорить…


Віталій Асауленко
Фото автора