Від початку 50-х років у Совєтському Союзі неабияких обертів почало набирати будівництво (або відновлення поруйнованих нещодавньою війною) гідроелектростанцій, що, у свою чергу, потребувало значних трудових ресурсів. І інженерних — у тому числі. Таким чином Іван, навчаючись вже на третьому курсі свого будівельного ВУЗу, відгукнувшись на комсомольсько-агітаційні заклики, разом із всім своїм курсом перевівся до Куйбишева (нині — Самара) — до гідротехнічного інституту. Саме там — на відстані — говорить Іван Гаврилович, він відчув, як йому не вистачає його Оксани. І активне листування з коханою не рятувало…

Тоді брак інженерно-технічних кадрів на будівництвах ГЕСів був такий, що вже на передостанньому курсі студенти знали, куди вони будуть направлені як спеціалісти. От і Іван знав — на Широківську ГЕС, що на тайожній річці Косьва (притока Ками), на Уралі. Проходячи там практику, майбутній спеціаліст дізнався, що по прибуттю на постійне місце роботи на нього чекає… ліжко-місце у холостяцькому гуртожитку. А от, якби він перебував у шлюбі — двокімнатна квартира. Про це він і написав Оксані. На що вона відповіла: куди ти, любий, — туди і я… І ось 15 серпня 1953 року у магнітогорському будинку Василя Попова, дядька Івана, "відгриміло" весілля, що знаменувало собою народження нової подружньої пари, якій доля подарувала довгі роки сповнені взаємоповаги, затишку і кохання.

А 9 вересня подружжя Попових прибуло до Уґлєуральська — "столиці" Широківської ГЕС. Іван та Оксана працювали кожен за своїм фахом — черговим інженером та вчителькою фізики і математики відповідно. У 56-му тодішнього директора цієї ГЕС "перекинули" на будівництво Воткінської ГЕС. Та перед цим йому належало (такий порядок) визначитися із своїм наступником. Той надто довго не розмірковував — молодий спеціаліст Іван Попов за цей час встиг успішно виконати кілька складних і надто важливих для належного функціонування Широківської ГЕС завдань…

Так у свої неповні 26 років наш герой очолив сей гідроенергетичний об’єкт. Наша ж героїня на цей час також пішла на підвищення — стала завучем тамтешньої школи. Та й це ще не всі зміни — з інтервалом у два роки у Попових народилось двійко чарівних хлопчиків — Вітя і Сергійко. Та, на жаль, радість кар’єрного росту і матеріального благополуччя (Іван отримував 3100 рублів, Оксана — дві тисячі. Шалені на той час гроші!) були затьмарені недугами їхніх синочків: Вітю не полишали виразки на руках — дитина була вимушена весь час носити рукавички, а Сергійко — по кілька разів на рік хворів на запалення легенів. До яких тільки медичних світил не зверталися сердешні батьки. А "вердикт" був один — у всьому винен клімат. І його треба не зволікаючи міняти!

Те, що це саме клімат всьому виною, продовжив Іван Гаврилович, засвідчила поїздка родини Попових із синами у гості до його брата Георгія, який був тоді одним із керівників на Алавердинському мідеплавильному комбінаті у Вірменії. На п’ятий день перебування в гостях подружжя виявило, що від виразок на ручках у Віті й сліду не лишилося. Все, вирішили Попови, забираємось із тайги, і негайно.

Та, на той час для керівника-комуніста це було не так-то й просто — можна було й партбілета позбутися як звинуваченому у дезертирстві. Звісно, це не розстріл — як при Сталіні. Та все одно — на кар’єрі та благополуччі можна було сміливо ставити хрест. Так між "Сціллою і Харибдою" метався Іван від серпня 58-го до березня 59-го: доводив уральським компартійним бонзам, що він ніякий не дезертир, що він попросту рятує дітей; слав запити про вакансії на інші — розташовані у більш поміркованому кліматі — ГЕСи. І звідусіль приходила стандартна відповідь про відсутність профільних до його освіти робочих місць. А працювати простим робітником, згідно тодішніх негласних правил, фахівцеві із вищою освітою було "ніззя".

Так тривало аж поки доля не занесла його у виробничих справах у відрядження на благословенну Україну — на будівництво нашої Кременчуцької ГЕС. Тодішній її директор Іван Кузьомін, пригадує Іван Гаврилович, пройнявся бідами молодого подружжя та їхніх чад. І на свій страх і ризик запропонував йому роботу на посаді заступника начальника технічної інспекції з прийомки об’єктів, що вводяться в експлуатацію та зарплату у півтори тисячі рублів і кімнату у 19 "квадратів" у двокімнатній квартирі на вулиці Жовтневій (нині Бойка). А щодо роботи для Оксани на новому місці, то це треба було відтермінувати — перша школа на Табурищі ще перебувала у стадії будівництва. Та чи вартий комфорт і благополуччя в Уґлєуральську здоров’я їхніх синів!? Таким чином від квітня 1959 року подружжя Попових із синами, а ще — бабуся Івана та мама Оксани, оселившись у 19-метровій комуналці, стали нашими земляками, тобто, мешканцями Хрущова (тодішня назва Світловодська).

Оксана чекати поки добудується школа не стала — влаштувалась на КремГЕС електромонтером… Забігаючи наперед у своїй послідовній розповіді, Іван Гаврилович сказав, що його кохана ані тоді, ані потім у вчительство більше не повернулася — від 1962 року і до пенсії пропрацювала начальником технічного бюро 6-го цеху Заводу "Чистих металів". До речі, того ж таки 62-го року у Попових народилася третя дитина — цього разу дівчинка, яку нарекли Оленкою. Але це все було згодом. А між 59-м і згадуваним 62-м роками Іван, завдяки своїм діловим якостям і досвідові, набутому на Широківській ГЕС, "пішов нагору" — стає начальником цеху, а також — першим секретарем КремГЕСівської парторганізації.

Але не можна сказати, що Іван Гаврилович просидів увесь цей час сиднем у своїх керівних кріслах — тодішнє Міністерство енергетики СССР не могло не помітити його фахових та організаційних здібностей, які конче були потрібні дружнім Союзу країнам, а також країнам, як тоді їх називали, народної демократії і які з усіх сил намагалися, окрім політичної незалежності, мати ще й енергетичну. Таким чином у 1972 році Іван Гаврилович поїхав будувати ГЕС на річці Чай, що у В’єтнамі. Та не за планом коротким виявилось те відрядження — всього півроку. Бо на той час там тривала громадянська війна між просовєтською північчю і проамериканським півднем. Коли ця ГЕС була майже готова дати перший струм… її до тріски розбомбили американці. Від того-то і відрядження його було таким нетривалим.

Та партія і профільне міністерство гідно оцінили роботу інженера-гідроенергетика Попова. І вже наступного року йому було запропоноване нове відрядження — до Афганістану. І партія "дала добро"… Аж на п’ять років Іван та Оксана і донечка Лєна поїхали до Афганістану будувати Пулі-Хумрінську ГЕС (сини-старшокласники лишились із бабусями у Світловодську у котеджі на Суворова, куди на той час вже перебралося сімейство). Звісно, з Попових ГЕС будував один Іван, Оксана працювала завідуючою магазином, а Лєночка навчалась у школі при посольстві… Після чого ще три роки (1982-85) Іван (вже) Гаврилович і Оксана (вже) Порфиріївна провели в тоді дружному, хусейнівському Іраку, де глава сімейства працював головним інженером на ГЕС "Дакан" і готував одночасно фахівців-гідроенергетиків з представників тамтешнього населення. А їхня Лєночка, втім, як і Віктор з Сергієм виросли, вивчились, обзавелися власними сім’ями.

…І ось наближається 15 серпня 2013 року — 60 років подружнього життя — діамантове весілля! Іван Гаврилович і Оксана Порфиріївна мешкають удвох у тому ж самому котеджі. Тут, у Світловодську, поховані їхні матері і його бабуся, які без залишку присвятили себе своїм дітям та онукам. Та й наші "молодята" вже давно стали дідусем і бабусею, а нещодавно — прадідусем і прабабусею. Їхні нащадки мешкають і в Москві, і в Ізраїлі, і в Данії, і, звісно, в Україні. 21 людину налічує на сьогодні рід Попових. Глава династії — дідусь ще нівроку — не полишає активної діяльності у кількох ветеранських та громадських організаціях. А от його кохана частенько хворіє і майже не полишає домівки. Та 15 серпня вони сядуть за весільним столом разом із своїми люблячими і вдячними нащадками. І будуть у центрі уваги. Бо вони знову, нехай на один день, як 60 років тому, стануть молодятами. Що власне для закоханих сердець — як один місяць. Медовий місяць.


Віталій Асауленко