Член «Просвіти», що не говорить українською
Від кінця минулого року Анатолій Колісник не пропускає жодного засідання Світловодської організації Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка "Просвіта". Більш того — він доволі активний і не оминає щонайменшої можливості взяти участь в обговоренні того чи іншого питання. І все-то би нічого, але сей "просвітянин" говорить, вносить свої пропозиції та зауваження чистою російською мовою...
^ Реклама ^Спочатку чужомовність пана Колісника трішечки дратувала інших: як це так, на зборах громадян, які за велінням серця опікуються обороною та розвитком української мови, чоловік відкрито говорить не українською!? Та згодом, переконавшись у його щирості, сприймають цю чужомовність як вимушене але природне "явище". Ну а ми, у свою чергу, зацікавившись цим "феноменом", вирішити поспілкуватися з не українськомовним "просвітянином"...
Виявляється, іншомовність пана Колісника є типовим випадком для мільйонів українців, які з тих чи інших причин, виїздили до інших республік тодішнього Союзу. От і нашого героя у трирічному віці мати повезла з ще не затопленого Новогеоргіївська аж на Сахалін, де у неї брат командував авіаційним полком. Так що, звісно, не українськими були перші слова малого Толика. У 1963 році, коли йому виповнилось 16-ть, повернувся вже до Світловодська. Здобув освіту і все життя пропрацював в "Об’єднанні "Дніпроенергобудпром", де дослужився до посади головного інженера "Головного" заводу.
З неабияким піднесенням зустрів пан Колісник серпень 1991 року, коли Україна здобула мирним шляхом державну незалежність — він тоді, як виробничник, справедливо вважав, що та спадщина, яка дісталась Україні, дозволить їй стрімко увійти у число найбільш розвинутих країн світу. Та не судилося — у той час, як Чехія, Польща, країни Прибалтики тощо, очолювані національно свідомими та патріотичними лідерами, у стислий термін позбувшись комуністичного минулого (і шляхом люстрації, у тому числі), органічно вписалися у європейські стандарти, вчорашні комуністичні керманичі України так і залишились на своїх постах і, вішаючи "локшину" на вуха українцям, безсоромно їх обкрадали... З’явилася надія на краще з початком Помаранчевої революції 2004 року.
— Тоді, попри вже не молодий вік, я кілька тижнів пробув на Майдані — таке піднесення, що тоді панувало серед народу, вселяло переконання, що ось тепер все змінитися. Але президента Ющенка було втягнуто у непотрібні і виснажливі чвари між колишніми соратниками. І люди розчарувались, — каже наш співрозмовник.
— І все ж, пане Анатолію, давайте облишимо вашу політичну аналітику. Краще скажіть, як це ви, будучи таким національно свідомим, не вивчили української?
— Знаєте, я і сам вважаю це ненормальним. Хоча передбачаю ваше заперечення, мов, якби захотів — вивчив. Воно-то так. Але, зауважте, що більшою ненормальністю, ніж моя російськомовність, є відсутність потреби, стимулу тощо вивчати українську мову. І це в Україні, яка вже понад 20 років є незалежною країною! А коли нинішні українські керманичі, зокрема, міністр освіти Табачник та нардеп Колісніченко та інші запроданці, які в угоду своїм кремлівським господарям чинять спроби знову, як у радянські часи, знівелювати українську мову до кухонного та хуторського рівня, мій протест проти цього і привів мене до лав "Просвіти", куди мені порадила звернутися одна знайома вчителька.
...66-річний Анатолій Колісник принципово не вступає у жодну політичну партію. Бо, на його переконання, десятки партій націонал-патріотичного спрямування переслідують передовсім мету втовпитись до владного "корита". А питання мови та процвітання України є для цих партій звичайним атрибутом боротьби за владу. І тому сьогодні він у "Просвіті" боронить материнську мову, без якої, упевнений він, неможливе існування суверенної України. Він закликає і інших наслідувати його приклад, незалежно від рівня володіння "солов’їною". Адже це сором і посміховисько на весь світ — були не народом-нацією, а безликою масою людців з нав’язаною ззовні і вірою, і мовою.
Віталій Асауленко
Фото автора
Виявляється, іншомовність пана Колісника є типовим випадком для мільйонів українців, які з тих чи інших причин, виїздили до інших республік тодішнього Союзу. От і нашого героя у трирічному віці мати повезла з ще не затопленого Новогеоргіївська аж на Сахалін, де у неї брат командував авіаційним полком. Так що, звісно, не українськими були перші слова малого Толика. У 1963 році, коли йому виповнилось 16-ть, повернувся вже до Світловодська. Здобув освіту і все життя пропрацював в "Об’єднанні "Дніпроенергобудпром", де дослужився до посади головного інженера "Головного" заводу.
"Як і на Сахаліні, так і у Світловодську, — згадує наш співрозмовник, — все було тоді суцільно русифіковано. Не було жодною можливості та й практичної потреби вчити і розмовляти українською. Та Бог з ним із Сахаліном — тож таки Росія. А от відсутність української мови в Україні викликала у мене внутрішній протест — це ж ненормально, це ж протиприродно!"...
З неабияким піднесенням зустрів пан Колісник серпень 1991 року, коли Україна здобула мирним шляхом державну незалежність — він тоді, як виробничник, справедливо вважав, що та спадщина, яка дісталась Україні, дозволить їй стрімко увійти у число найбільш розвинутих країн світу. Та не судилося — у той час, як Чехія, Польща, країни Прибалтики тощо, очолювані національно свідомими та патріотичними лідерами, у стислий термін позбувшись комуністичного минулого (і шляхом люстрації, у тому числі), органічно вписалися у європейські стандарти, вчорашні комуністичні керманичі України так і залишились на своїх постах і, вішаючи "локшину" на вуха українцям, безсоромно їх обкрадали... З’явилася надія на краще з початком Помаранчевої революції 2004 року.
— Тоді, попри вже не молодий вік, я кілька тижнів пробув на Майдані — таке піднесення, що тоді панувало серед народу, вселяло переконання, що ось тепер все змінитися. Але президента Ющенка було втягнуто у непотрібні і виснажливі чвари між колишніми соратниками. І люди розчарувались, — каже наш співрозмовник.
— І все ж, пане Анатолію, давайте облишимо вашу політичну аналітику. Краще скажіть, як це ви, будучи таким національно свідомим, не вивчили української?
— Знаєте, я і сам вважаю це ненормальним. Хоча передбачаю ваше заперечення, мов, якби захотів — вивчив. Воно-то так. Але, зауважте, що більшою ненормальністю, ніж моя російськомовність, є відсутність потреби, стимулу тощо вивчати українську мову. І це в Україні, яка вже понад 20 років є незалежною країною! А коли нинішні українські керманичі, зокрема, міністр освіти Табачник та нардеп Колісніченко та інші запроданці, які в угоду своїм кремлівським господарям чинять спроби знову, як у радянські часи, знівелювати українську мову до кухонного та хуторського рівня, мій протест проти цього і привів мене до лав "Просвіти", куди мені порадила звернутися одна знайома вчителька.
...66-річний Анатолій Колісник принципово не вступає у жодну політичну партію. Бо, на його переконання, десятки партій націонал-патріотичного спрямування переслідують передовсім мету втовпитись до владного "корита". А питання мови та процвітання України є для цих партій звичайним атрибутом боротьби за владу. І тому сьогодні він у "Просвіті" боронить материнську мову, без якої, упевнений він, неможливе існування суверенної України. Він закликає і інших наслідувати його приклад, незалежно від рівня володіння "солов’їною". Адже це сором і посміховисько на весь світ — були не народом-нацією, а безликою масою людців з нав’язаною ззовні і вірою, і мовою.
Віталій Асауленко
Фото автора
