Початок ХХ століття – на зламі, початок ХХІ століття – також, на зламі⁠

Але останню свою книгу з короткою але об’ємною назвою "На зламі" він вважає найціннішим своїм здобутком. І не стільки тому, що передмову до неї написав маститий літератор та політик Володимир Яворівський, скільки тому, що автор «побував» на наших теренах у 1917-1922 роках і побачив там чимало схожого з нашим сьогоденням. Тривожно схожого. Про що ми з ним трішки й побалакали.

— Насамперед, пане Вікторе, дозвольте привітати вас із черговим письменницьким здобутком! Який, і ми в цьому впевнені, як і попередні ваші історичні розвідки, побудовано виключно на архівних документах.

— Дякую. Але, щоби переконатись в об’єктивності моєї книги — її треба все-таки прочитати. Та, все ж, хочу наголосити на неупередженості фактів, викладених у книзі. Їх я збирав буквально по крихтах протягом трьох років в Кіровограді — в обласному архіві та науковій бібліотеці ім. Чижевського, в Херсоні — також, в обласному архіві та бібліотеці ім. Гончара, в обласних архівах Полтави та Миколаєва. Окрім офіційних документів, я використовував рукописні спогади очевидців, бо, звісно, живих їх нікого не лишилось…

— Як вже відомо, "На зламі" охоплює події на наших теренах від 1917 по 1922 роки — роки, які вважаються для України найбільш буремними й кривавими. "Криваві хлопчики" вам не ввижаються?

— Ввижаються… Як і для України в цілому, так і для території сучасної Світловодщини, яка на той час перебувала у складі Кременчуцької губернії (між іншим, я пишаюсь, що я перший підняв детально цей історичний шар), це були роки, в яких поєдналися і переплелися несумісні на перший погляд чесноти — державотворчий романтизм і відвертий бандитизм, висока жертовність і ганебна зрадливість. Причому — з боку кожної із сторін. А сторін цих було не дві, навіть не три. Тут тобі й державники — від вояків УНР і до чисельних отаманів та батьків, і німці із своїми інтересами, і більшовики, і білогвардійці. Достатньо сказати, що влада на наших землях тоді змінювалась ледь не щотижня. Тому надзавданням своєї книги я вважаю донести до читача думку, що громадянська війна — а саме така війна точилася в Україні ці довгі п’ять років — є найстрашнішою із всіх воєн. Бо в ній б’ються між собою на смерть, по суті, сусіди.

— За совєтів казали, що лиш червоноармійці несли людям свободу, всі інші — звірі в людській подобі. Зараз — з точністю до навпаки…

— Я би сказав так: покидьків вистачало скрізь. Адже, не треба забувати, що Перша світова війна, а згодом революційні події 1917 року, породили на наших землях гігантський прошарок людей, яким, власне, було байдуже на чийому боці воювати, кого вбивати й грабувати. Варто зазначити, що і повстанці-державники, і будьонівці, і денікінці вибудовували свою військову стратегію на надмірній жорстокості до ворогів.

— За земляків соромно… Ладно там будьонівці чи денікінці мордували українців. Так ще й українці нищили одне одного безжально.

— Знаєте, вивчаючи архівні документи, я виявив на перший погляд дивний збіг: з 1921 року динаміка зростання чисельності червоноармійських загонів на наших теренах відбувалася за майже пропорційного скорочення в цих загонах етнічних українців, яких витісняли іноземці — росіяни, латиші, китайці тощо.

— Невже у українців наступило національне пробудження і вони вже не бажали йти один проти одного!?

— Не знаю, не знаю. Але факт доволі цікавий. Принаймні, мені би хотілося у це вірити. Але, думаю, ще це була далекоглядна єзуїтська стратегія більшовиків — своїх українців перекинути воювати за Країну рад подалі від рідної домівки, а їх замінити на чужоземців. По-перше, таким чином буде знівельовано їхній зв'язок з рідною землею, а по-друге, зайвий раз перестрахуватись — у чужоземця рука з рушницею не здригнеться, коли він цілитиме в українську людину.

— І все-таки, читач вашої книги знайде відповідь на питання: чому тодішні державники "профукали" можливість здобути Українську державу?

— Гадаю, що так. Як красномовний факт, навожу один архівний документ — доповідь "нагору" одного німецького дипломата, який вивчав ситуацію на цих територіях у 1918 році. Так от, він пише, що місцевий люд вкрай втомлений і роздратований невизнаністю, що пов’язана з частою зміною влад. І у висновку до своєї доповіді він пише, що найбільше шансів втримати владу матиме сила, здатна забезпечити хоч який-небудь порядок. Ось чому більшовики, як би зараз сказали, своєю консолідованою позицією, на тлі розбрату серед державників, здобули народну симпатію і прихильність. А от до чого це призвело — власне, вже інша історія.

— Пане Вікторе, наша розмова відбувається в акурат напередодні ювілейної річниці Дня Незалежності України… Якщо уявити, що зараз вдалося б воскресити учасників тих подій майже столітньої давнини — державників, анархістів, червоних, білих та німців… Як ви вважаєте: хто б найбільше зрадів, побачивши наше українське сьогодення?

— Відразу після "пробудження", безумовно, зраділи б державники, побачивши наявність всіх атрибутів незалежності — свій гімн, свій прапор, своє військо і тому подібне. Але трішки згодом, побачивши розшарування у суспільстві і те, як на цих відмінностях спекулює чимало наших політиків, думаю, найбільше би потішились росіяни — від більшовиків до монархістів.

* Віктор Сергєєв дякує за допомогу у виданні книги "На зламі" підприємця Ларису Солодову і власника ТМ "Королівський смак" Віктора Короля.

Віталій АСАУЛЕНКО