Ще навчаючись в художньому інституті, Петро Іванович отримав призначення на посаду директора Київського художнього технікуму. Він запросив до роботи відомих корифеїв українського мистецтва І. Їжакевича, О.Пащенка, А.Черкаського та ін. Хоча технікум проіснував недовго, школа реалістичного мистецтва, що утворилася тут, відіграла неабияку роль у розвитку українського мистецтва в цілому.
Все своє життя П.Кодьєв займався громадською діяльністю. Для нього, вихованця тієї системи, головним у житті був принцип: «Хто, якщо не я?». У 1934 році П.Кодьєва обирають відповідальним секретарем оргкомітету Спілки радянських художників. Він запровадив нову на Україні справу реставрації творів мистецтва, ставши першим директором Державної науково-дослідної реставраційної майстерні і віддавши цій справі чверть століття свого життя. Під час Великої Вітчизняної війни Петро Іванович став директором Картинних фондів художніх музеїв України, евакуйованих до Уфи.
Можливо, надмірна завантаженість громадською роботою, тісні рамки соціального замовлення, заідеологізованість тогочасних естетичних настанов заважали, не давали повною мірою самореалізуватися Кодьєву як художнику, адже за життя він не мав жодної персональної виставки.
І це при тому, що роботи художника, які він творив з відкритим до людей серцем, не можуть залишити байдужим. Захоплюють пейзажі митця, вони напрочуд тонкі, поетичні, в них – любов до рідного краю, до річки дитинства – Тясмину. Художник був натхненним співцем Шевченківської тематики – він зумів створити надзвичайно правдивий образ великого Кобзаря, без зайвої патетики, інтимно-ліричний.
П.Кодьєв відійшов у Вічність 21 грудня 1968 року в Києві. Та живуть його картини, в яких відблиск незгасної душі митця. Мріяв художник написати автобіографічну повість, яку хотів назвати «Сила покликання». Не встиг. Та саме життя митця показало, який великий результат може дати сила покликання, помножена на надзвичайну працелюбність та любов до людей.
Тетяна ТКАЧУК,
працівник міського краєзнавчого музею.
