Спілкуємося з Вірою Фетісовою та волонтерками про їхню роботу і те, що дає сили продовжувати працювати для перемоги.

Віра Фетісова: — Почалося все з допомоги внутрішньо переміщеним особам, зокрема у мене залишилася з літнього сезону морозилка, яка взимку стояла пуста, і я придумала ліпити вареники та пельмені і пропонувати їх безплатно переселенцям. Також у кав’ярні поставила коробку "На потреби вимушених переселенців і ЗСУ", бо вже почали надходити перші запити про допомогу військовим. Також зазначила: якщо є змога готувати, буду вдячна. Так з’явилися перші помічниці. Невдовзі перетнулася з відомою на Світловодщині волонтеркою Дар’єю Ільїною, якою я з 2014 року передавала в зону АТО/ООС каву та чай, і запитала, що потрібно, так ми узгодили наші дії і з тих пір наша команда не пропускає жодної відправки. Розпочинали зі співпраці з Ревівським волонтерським осередком, коли жінки розбирали привезені мною продукти і готували у себе вдома. Допомагали місцем для приготування окремі підприємці, з часом ми зупинилися на одній з таких кухонь і з тих пір збираємося тут. У випічці здорово допомагає мінівекторна піч, у якій пекарка із 44-річним стажем Алла Афанасенко як волонтерка готує печиво та булочки. Від пельменів і вареників, менш зручних у готуванні, перейшли до налисників та м’яса курки. Продукти, що швидко псуються, пакуємо за допомогою вакууматора, який нам подарували. Одна з вимушених переселенок з Харкова Анна Лях запропонувала готувати енергетичні батончики, рецепт яких розробила сама. Пробна партія сподобалася воїнам, особливо розвідці: вони беруть їх із собою на завдання. Великі об’єми дали розуміння, що працювати треба командою.

Наша дружна компанія — це жительки Світловодської громади з різних сфер діяльності, об’єднані ідеєю допомагати ЗСУ. Із кожною я була знайома особисто: вони або прийшли в кав’ярню випити кави і залишилися допомагати, або прийшли конкретно за оголошенням готувати для фронту. Ми співпали за покликанням, поглядами на життя, за бажанням перемогти. Починали з трьох, зараз нас тридцять. Маємо групу у вайбері, де спілкуємося з організаційних питань, обмінюємося рецептами, радимо, що і як зробити краще, вітаємо одна одну з днями народження.

Я закуповую продукти за зібрані кошти, які залишають у кав’ярні відвідувачі, за що я їм вдячна, та власних коштів, а охочі долучаються роботою та, за бажанням, окремо готують із власних продуктів, а у п’ятницю ми всі збираємося для спільного приготування їжі воїнам.

Часто можна почути, що бійців і бійчинь годують, навіщо слати продукти з тилу, але наша їжа домашня — як готують їхні мами, бабусі, сестри, дружини, чоловіки. Після наших страв армійці кажуть, що наче вдома побували і ще більше хочеться бити ворогів, бо за плечима — ті, хто підтримує.

Ідею написів на коробках та відерцях ми підгледіли на передачах із сіл нашої громади — там були цікаві тексти і навіть аплікації. Перший наш напис був про російський корабель, але потім ми передумали лаятися. А що ж писати? Дівчата запитали мене, я була зайнята, тому між іншим сказала: пишіть свій інстаграм, номер телефону та ім’я. Я не побачила, що вони це справді написали (сміється), а через декілька днів їм почали надходити телефонні дзвінки з подяками, а одного разу одній з господинь кур’єр приніс квіти, які доставили на прохання бійця з передової. Уявляєте? Це неймовірно! А ще нам повернули помиті відерця (ми писали жартома: поверніть, і от вони повернули). Як ми їм раділи. Це ж значить, що з хлопцями і дівчатами все в порядку!

Юлія Осика, Тетяна Чорниця, Анастасія Рудницька зазначають, що особисто знають Віру Фетісову, вона їм імпонує як людина, тому вирішили волонтерити саме з нею.

— На п’ятий день війни я пішла плести сітки й кікімори, потім допомагала на швейному виробництві, після заклику Віри про допомогу прийшла в цей колектив. Тут з травня, — розповідає Дар’я Кузнєцова. — Як не волонтерити? На мою думку, усі, хто зараз в тилу, мають допомагати фронту. Хлопці і дівчата в Збройних силах України охороняють нас, а ми своєю увагою і турботою охороняємо їх. Крім того, гроші, які ми заробляємо і витрачаємо, йдуть в економіку — і країна розвивається. Воїни роблять свою справу, а ми свою.

— За професією я кухар, приготування їжі — моя улюблена тема, — долучається до розмови Тетяна Піддубна, — Маю трьох дітей, але знаходжу час готувати для ЗСУ і по п’ятницях разом з дівчатами, й сама вдома. Кошти для цього від початку повномасштабного вторгнення мені надсилає знайома українка, військова лікарка, яка давно живе у США. Від перших дзвінків і повідомлень з передової я ридала — це надзвичайно зворушливо: воїни казали, як для них важливо, що їх не забувають, пам’ятають. Заради цих відгуків я готова працювати ще більше. Ми працюватимемо до перемоги!