Софія Стаценко: — Я родом зі Світловодська. І хоча зараз я тренерка з художньої гімнастики, в дитинстві розпочинала з танців, зокрема з балету. У гімнастику прийшла у 7 років до своєї першої тренерки Людмили Чучупаки, яка давно не проживає у місті, а потім займалася у Світлани Пустовойт, з якою ми і зараз спілкуємося. До речі, вона прийшла на наш 10 ювілейний турнір "Весняночка 2019", також на турнір завітала Анна Кондрашева, яка була першою тренеркою старших дівчаток, яких зараз навчаю я, тож зібралася своєрідна світловодська гімнастична тренерська династія. Звісно, гімнастика змінилася. Раніше не було так багато змагань — їх можна було перерахувати на пальцях, а всі новини з теми лише з телевізора та вирізок з газет. Пам’ятаю, що про мене говорили як про кандидатку у збірну України, але я тоді ще була дитиною, і для мені це було мало зрозуміло, моєю задачею було вправно тренуватися. Я почала працювати над програмою майстра спорту, але через той занепад, який розпочався у часи перебудови, я залишилася кандидатом у майстри спорту. Спорткомплекс, де працювало відділення, діяв від заводу Чистих металів, і коли відбувся занепад заводу, занепав і осередок спорту. Тому я знову перейшла в хореографію, а згодом вступила на навчання хореографії в Олександрійське культосвітнє училище.



У танцях у мене складалося все досить вдало, це було моє. Після закінчення навчання з подругами ми створили модерн-балет і близько 10 років гастролювали Японією, Кореєю, Болгарією.

Після повернення у Світловодськ я вела гурток класичного танцю в ЦДЮТ. А понад 3 роки тому директор КДЮСШ №1 Василь Мороз запропонував мені очолити відділення художньої гімнастики. Саме Василь Іванович відновив роботу відділення у наш час — майже 10 років тому. Але попередні тренерки відділення були не світловодчанки, тому з певних причин покидали Світловодськ. А я місцева. Так доля мене знову повернула в гімнастику, але вже із солідним багажем знань. Але оскільки освіта у мене культурна, а потрібна фізкультурна (сміється), то зараз я навчаюся в Центрально-українському державному педуніверситеті ім. В.К.Винниченка на факультеті фізичного виховання, який закінчую цього року. І хоч частину життя я була танцівницею, тепер мені більш близька гімнастика. У танцях я була доброю ученицею, а у викладанні вільно почуваю себе саме в гімнастиці. Я вже навиступалася і наїздилася вдосталь, я це просто відчуваю. Тепер мені хочеться віддавати набутий досвід.

— Художня гімнастика — жіночий і жіночний вид спорту. Як ставляться до цього виду спорту чоловіки? Як сприймаєте гімнастику Ви та Ваші вихованки?

— Гімнастки завжди вважалися завидними нареченими! (сміється). Чоловіки завжди приходять в захват, коли чують, що жінка займається гімнастикою. Оскільки ми, жінки, — зірки і королеви, то нам беззаперечно потрібна підтримка чоловіків, які б споглядали на нас та розповідали іншім про наше сяяння, і таким чином у світі пануватиме гармонія.

А самі дівчата почуваються впевненіше, коли вміють виконувати те, чого інші не вміють. Аби займатися цим видом спорту, треба мати неабиякі здібності, у ньому спорт поєднаний з мистецтвом. Для дівчат це ідеальний спорт — дівчинка має і гарну поставу, і фізично розвинена, й інтелектуально (ми підбираємо музику, ?брази). Кожна жінка — зірка, і її мають бачити. А вихід на гімнастичний килим і сходження на п’єдестал — гарна нагода показати себе іншим. Я виховую королев: коли пояснюю певне положення рук, кажу: "Мов би тримаєте корону" або: "Тримайте поставу як у королеви".

— Кожна дівчинка може прийти в гімнастику?

— Я приймаю усіх, хто приходить до спортшколи, спеціальний відбір не роблю, бо вважаю, що кожна охоча має спробувати, інакше ніколи не дізнається — її це чи ні. Проте збоку майже усім дітям здається, що вони прийдуть і одразу всім утруть ніс. Але з середини першого ж тренування більшість тікає. Бо гімнастика — це не лише краса, виявляється, це і боляче, і складно. Я вважаю, що гімнастика все ж для обраних, як в хореографії — балет. Це я зрозуміла, коли займалася класичними танцями. Природні дані мають значення, але ще треба мати бажання, можливості, а також треба дуже багато працювати. А ще те, що дитина залишається у спорті, багато в чому залежить і від батьків: бувають періоди, коли дітей треба підштовхувати, і відсотків 40 успіху залежить від того, чи хочуть батьки, щоб їхня донька займалася далі. Особливо складно стає у старших класах, коли багато уроків, а треба йти на тренування. Але спостерігаю такий парадокс: хто успішний в гімнастиці, той і навчається добре.

— Розкажіть про своїх вихованок.

— У мене є молодша і старша групи, але вони не за віком, а за рівнем підготовки. У молодшій зараз 12 дівчаток, у старшій — 9. Усі мої спортсменки — великі трудівниці. Молодші займаються 3 рази на тиждень, старші — 4. Тренування триває не менше двох годин. Усе строго: розминка, комплекс вправ, розтягування, а потім вже відпрацювання технічної частини і робота з предметами (обруч, булави, стрічка, скакалка, м’яч). Один елемент треба повторити сотні разів, щоб він вдався. Наприклад, діти вперше розпочали працювати з булавами три роки тому, і тільки нещодавно у них стало виходити добре.
Дівчатка ростуть у своїй майстерності, переходячи на нові спортивні рівні. Так, минулого року сестри Софія й Анастасія Письменні стали кандидатами в майстри спорту. Коли раніше команда приїздила на змагання, то Світловодськ мало хто знав, з часом ситуація змінилася. Хоча до найсильніших нам ще далеко — працювати та працювати.

Я строга тренерка, але усі знають, що справедлива. Ми так зріднилися, що уже з тону мого голосу дівчата знають, що не так чи так, а ще ми багато сміємося. До мене вони можуть звернутися з усіма питаннями.

Однозначно, така дружня атмосфера у нас і завдяки батькам вихованок. Батьки у нас дуже активні, і я ними надзвичайно задоволена. Щодо матеріальної підтримки, то цього року завдяки їхній фінансовій підтримці ми пошили костюми для команди. А про купальники для виступів взагалі окрема мова. Достатньо лише сказати, що на них теж існує мода, як і на інші речі, а для того, щоб вони виблискували, їх прикрашають кристалами Swarovski. А наші батьки завжди роблять так, щоб дівчатка виглядали на змаганнях красиво. Гімнастичні предмети — теж досить дорога річ, бо треба брати фірмові, зазвичай японські, які допомагають майстерному виконанню елементів. І у старшої групи ці предмети також є.

Як тренерка я вдячна за постійну підтримку директору спортшколи Василеві Морозу. Дякую народному депутату України Олесю Довгому, який доклав зусиль, щоб придбати акрилові дзеркала у наш гімнастичний зал, а підприємець Олександр Дзюник допоміг з їх встановленням.

— Софіє, що дає гімнастика особисто Вам? Як тримаєте себе у формі? Чим захоплюєтеся окрім спорту?

— Особисто мені гімнастика дає те, що я завжди відчуваю себе молодою. Завдяки їй я маю впевненість, стрижень, а вони з’являються, коли я знаю, що можу більше ніж інші. На тренуваннях разом зі старшими дівчатами роблю розминку і розтягування. Удома роблю власний комплекс зарядки на основі йоги й стретчингу, який я розробила для себе сама. Я не на дієті — у мене достатньо фізичних навантажень, щоб не переживати за фігуру. Звісно, надаю перевагу овочам і м’ясу, але й солодощі їм. Головне слово тут — їм, а не переїдаю.

Люблю читати. Обожнюю Акуніна. Але оскільки я хочу стати тренеркою високого рівня і саме зараз працюю над цим, то читаю багато літератури з педагогіки та гімнастики.

— Що побажаєте у переддень 8 Березня своїм вихованкам та читачкам і читачам нашого видання?
— Своїм вихованкам я бажаю наполегливості, побільше перемог, міцного здоров’я, яке їм дуже потрібне, знайте, що ви — маленькі зірочки, а завдяки наполегливій праці станете великими зірками. Я вас дуже люблю і завжди підтримую. Усім жінкам — читачкам "Вісника Кіорвоградщини" — я бажаю любові, бо любов творить чудеса. Бажаю любити себе. Коли любиш себе, то й оточуючі тебе любитимуть, коли любиш себе, то й усе інше буде в гармонії. А оскільки свято все ж жіноче, то читачам-чоловікам бажаю цінувати своїх жінок і носити їх на руках.



Говорять вихованки Софії Стаценко.

— Я — Злата Христенко, мені 14 років, гімнастикою займаюся десять з половиною років. На гімнастику ходила моя подруга, мені сподобалися заняття — і я теж прийшла.

— Я — Марія Остояч, мені 13, замаюся четвертий рік. Гімнастика — це дуже гарний вид спорту. На тренування я ходжу з охотою, оскільки мені це подобається.

— Я — Стефанія Руденко, мені 10, гімнастикою займаюся шість з половиною років. Від занять я почуваю себе сильною і здоровою.

— Я — Аліна Шевченко, мені 9, займаюся 3 роки. Мені подобається відрізнятися: більшість займається танцями, а ми — гімнастикою. Я люблю займатися цим спортом, бо це цікаво. Тренуюся не лише в залі, а й вдома.

— Я Софія Єлізарова, мені 11, займаюся два з половиною роки. Ми з мамою переїхали сюди з іншого міста. І хоча я нікого тут не знала, та не могла сидіти вдома. Мама хотіла, щоб я ходила на спортивну гімнастику, але я обрала художню, бо це гарно і граціозно. У школі мене часто просять виступити, і я це залюбки роблю.

— Я Єлизавета Лісовенко, мені 15, займаюся 11 років, бо це здоров’я і це красиво.

— Мене звати Анастасія Письменна, мені 17 років, займаюся я з 8 років. Мені подобається цей вид спорту, а особливо, коли розвиваєш свої уміння і навички — це стимулює до росту та розвитку.

— Мене звати Софія Письменна, мені теж 17 і я теж займаюся я з 8 років. Художня гімнастика — це гарний та дуже жіночний вид спорту. Звичайно, кожна дівчинка мріє мати добру розтяжку — це красиво виглядає, і дуже класно, коли вмієш робити трюки, які інші не можуть зробити. Окрім цього велике задоволення їздити на змагання, а ще більше — займатися з нашою чудовою тренеркою — Софією Миколаївною.

P.S.
Хай це, можливо, і не найсуттєвіше,
але ти, дитино,
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви "ї",
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик
букви "є",
що зрізаний з неба
разом із ниточкою.

Цей вірш Іван Малкович присвятив не художній гімнастиці і не нашому святковому міні-фотопроекту, але ці слова так пасують до них.

Зі святом 8 Березня вас, спортсменки, та усі наші прекрасні читачки!