Перші наші герої — світловодці Роман і Вікторія Маркусі та їхні діти Владислав, Валерія і Марія, які дружньо відчинили нам двері свого будинку і запросили поспілкуватися на свою кухню. Спочатку усі клопотали за приготуванням обіду й жартували, найменша Марія у нарядному фартуху підганяла: "Швидше! Гості чекають!" і дзвінко сміялася. Коли досмажили стейки, Марія змінила фартух на сукню в зірках і всі зібралися за столом та неспішно розмірковували і пригадували яскраві моменти свого насиченого життя.

Роман і Вікторія — власники двох м’ясних магазинів "Домашня свинка" у Світловодську — амбітні патріоти та оптимістичні підприємці, які працюють 6 днів на тиждень і лише в неділю вимикають телефон та присвячують час сім’ї. Звісно, вони б хотіли дещо спокійнішого ритму життя, але радіють тому, що мають, і продовжують розвиватися та змінювати світ навколо себе.

Вікторія: — Коли ми одружилися у вересні 2002 року, мені було 17 (через 10 днів після весілля виповнилося 18), а Романові — 19. У вересні побралися, а в грудні вже почали пробувати працювати (займатися м’ясом — це була моя ініціатива). Розпочали і 10 років працювали, почавши з маленької вітринки, на орендованому робочому місці. І це нас дуже дисциплінувало, адже ти лише прокинувся, а вже винен: маєш заплатити за оренду. Коли ми заробили перші гроші, я сказала: "Ромо, вони реально по-іншому пахнуть!", і він відповів: "А й справді!"

Чому у нас так мало вільного часу? Усю основну роботу ми виконуємо власноруч. Я, наприклад, давно воджу машину — через 3 місяці після народження старшої доньки пішла в автошколу, адже слід було працювати разом з чоловіком: 5 днів на тиждень ми працювали в колишньому магазині "Дитячий світ", в суботу виїжджали на нижній ринок, а в неділю їздили торгувати в Кіровоград. Такий ритм життя — це було жорстко! За роки роботи через мої руки пройшли сотні тон м'яса. Цікаво, що мене добре знають, коли я в магазині, а як зніму фартух, то на вулиці можуть не впізнати взагалі.

Роман їздить по селам і заготовляє свинину, яловичину, кролятину, птицю. За 17 років нас знають в багатьох населених пунктах Кіровоградської, Полтавської, Черкаської областей. На самому початку ми їздили разом: зупинялися у першому-ліпшому селі й запитували, чи є щось на продаж. Це зараз у нас є візитки, а тоді залишали свій номер телефону просто на папірці. Сьогодні серед наших постачальників дуже багато тих, до кого 17 років тому ми приїхали вперше. Є й молоді сім'ї. До слова, я багато спілкуюся з людьми і можу сказати, що ті, хто хочуть — у тих все й виходить, і справа не в грошах, бо коли усе вдається, тоді люди відчувають радість. А якщо бездіяти і нарікати на долю, то й чекати у житті нема чого. Не вважаю за потрібне вести ще якийсь бізнес — це буде відволікати і заважати. Уважаю, що треба розвивати один напрям і прагнути бути в ньому кращими.

Я патріотка своєї країни, я не бачу сенсу куди-небудь виїжджати. У нас таке гарне місто, в якому є все. Якщо в тебе є голова на плечах, якщо ти віриш у себе — ти можеш забезпечити собі гідне життя. Це не залежить від походження. Ми з чоловіком із простих сімей, у нас не було спадщини від багатих бабусь. Ми все починали самі, з нуля і виключно разом: у Романа свої задачі — він заготовляє продукт, я більше працюю в магазині, реалізую товар. Мені ця справа подобається, за освітою я бухгалтер-економіст, за характером — продавчиня, адже мені дуже важко сидіти без руху і просто спостерігати, тому я одягаю фартух і працюю на рівні з іншими продавчинями. Наші працівники — близькі для нас люди, ми — команда, навіть можу сказати, що це наша сім’я, бо більшість часу ми проводимо на роботі.

Дуже складно в бізнесі: навіть якщо з тобою працюють 2-4 особи, уже є труднощі, бо в кожного свої емоції, думки, ідеї. Мій чоловік — це моя величезна підтримка й опора, це перш за все людина, якій я можу цілковито довіритися. За характером я більш емоційна, вибухова, відповідаю різко, зразу. А Роман молодець — завжди вчасно скаже: "Необхідно вийти з мінімальними втратами, давай обмізкуємо". І тоді мої емоції вщухають, і я починаю бачити те, чого до цього було не видно. За це я дуже вдячна чоловікові. Мені часто ставлять питання: "А ви не набридаєте одне одному?", я відповідаю: "Ми скільки працюємо, що за постійною роботою я його майже не бачу".

Роман: — Коли бізнесом займається подружжя — усе вирішується в рамках родини і за її межі не вийде: ми сіли, усе обговорили, ухвалили рішення, звісно — обопільне. Завжди запитуємо одне в одного поради і підтримуємо одне одного, адже, якщо справа виявиться невдалою, то винні будемо обоє (сміються).

Вікторія: — Ми познайомилися, коли навчалися в школі, і з того часу разом. Після закінчення школи я вчилася у Світловодському технікумі радіоприладобудування на бюджетній формі навчання (дуже вдячна усім своїм викладачам, які, до речі, приходять до мене в магазин за покупками), отримувала стипендію, писала вірші. Хто жив у 90-і, той пройшов чудову школу виживання. Ромин батько тоді працював у Москві на будівництві, і Роман теж їздив туди, але повернувся додому. Адже де б ти не був, скільки б тобі не платили — це все не те, адже завжди дім буде важливішим.

Роман: — Багато років ми працювали в оренді. Три роки тому відкрили власний магазин "Домашня свинка" в районі Площі. Третього січня цього року відкрили другий магазин — навпроти школи №10. За якість своєї продукції ми ручаємося, адже наше місто маленьке і в ньому не заховаєшся. Звісно, бувають окремі ситуації, але ми одразу над ними працюємо й усуваємо всі недоліки в роботі.

— Ви строгі керівники?

— Ні, але задачі ставимо чітко.

— А батьки строгі?

Вікторія: — Ми любимо своїх дітей, але вчимо їх дотримуватися порядку. Валерія народилася у 2004, коли ми тільки розпочинали бізнес. Дякую своїй мамі — найдорожчій людині і помічниці: що б не було, вона ніколи не скаже: "Віко, у мене сьогодні тиск 200, я не зможу" і завжди допоможе доглянути за дітьми. У нас троє дітей — дві дівчинки і хлопчик. Старший Владислав навчається в Полтаві, середня Валерія — у 9 класі, найменшій Марії виповнилося 5 років 27 лютого. Владислав прийшов у нашу сім’ю та став її невід’ємною частиною: він — син моїх близьких, які померли, і ми всиновили його у 2012 році. Отже, він мій брат і син одночасно, так буває у житті. До того ж, ми з чоловіком завжди хотіли мати сина, а коли так сталося, що в нашій родині народилося дві дівчинки, вирішили самі напевне здійснити своє бажання і щасливі з цього. Наші діти дуже дружні. Звісно, як у кожній сім’ї, є свої моменти, але вони зникають вже за 10 хвилин. Бувають непорозуміння, але щоб не розмовляти місяць — ви мене вибачте. Ініціатором мирової завжди виступаю я: просто заходжу і питаю "а чому ви всі не розмовляєте?" і розряджаю усю напругу. Головне — правильно пояснити ситуацію і пояснити, що ми — сім’я. У кожного з моїх дітей по 33% любові, і вони про це знають. Але, звісно, уся увага — найменшій, вона — принцеса. Середня — це моя надія, я в неї дуже вірю, а старший — це вже наш помічник: можемо доручити синові складні питання і він їх вирішить. Усі рішення з чоловіком ми приймаємо разом, спілкуємося за столом — і діти повністю в курсі всіх наших планів.

Я колись подумала, про що я мрію. І вирішила, що я хочу прожити це життя красиво і гідно. Коли значна частина життя вже пройдена, я озираюся назад — і мені не соромно ні за себе, ні за своїх дітей. І це для мене важливо. Те, що у нас невелика власна справа і ми її постійно розвиваємо — це прекрасно, але як для мами — я хочу пишатися своїми дітьми: коли дивишся на них — і тобі вже добре. Я розумію, що гроші — це невід’ємна складова нашого життя, втім — не основна. Діти — це найдорожче, що є у нашому житті. Ні за які гроші світу цей скарб не купиш. І скільки б їх не було — це завжди щастя.

— Як організовуєте життя своєї великої родини?

— Для того, щоб ранок пройшов без напруги і ми всі розминулися у ванній кімнаті, встаємо за чітким графіком (перший у ньому — тато, якому на збори треба 10 хвилин). Відпочиваємо ми здебільшого з дітьми, але й вдвох з чоловіком теж вибираємося. Любимо запрошувати гостей до себе, особливо влітку, і гості теж люблять такі запрошення. У нашій сім’ї люблять плавати, грати у пляжний волейбол. Колись нас назвали "Тимур і його команда" — ми виходимо і прибираємо пляж біля своєї дачі, натягнули волейбольну сітку, з пеньків зробили стіл і стільці. Коли є вільний час, усі разом ходимо на риболовлю.

На кухні готуємо я і Валерія, яка до всього дуже смачно пече, а Владислав приглядає за Марією. Коли дуже втомлені і нема часу готувати, то беремо готові страви, які є в нашому магазині "Домашня свинка" або рушаємо на вечерю в ресторан. На цей Новий рік Валерія вперше приготувала святкову вечерю сама, адже ми допізна були на роботі. Звісно, займаючись м’ясом, ми його готуємо і любимо. Вегетаріанців ми не засуджуємо, але й не підтримуємо.

Роман: — Не готую лише — я зайнятий і мене майже немає вдома: виїжджаю о 6-й ранку і повертаюся опівночі.

***

Що стосується дітей, то донька Валерія вже визначилася — навчатиметься ресторанному бізнесу, а для цього гарно навчається в ЗШ №10, бере участь в олімпіадах з української мови та літератури, має безліч грамот за призові місця на олімпіадах з української та англійської мов, з історії (які в будинку висять на почесному місці). Також закінчила музичну школу і часто сідає за фортепіано, а ще пише вірші та малює.

Владислав — десятикласник, навчається у Полтаві у школі спортивного профілю. Він футболіст — захисник, грає в полтавській команді "Молодь". У Світловодську займався у Юрія Василенка. У 9-му класі попросив нас (батьків): "Загальноосвітня школа — це не моє, дайте мені один шанс. Краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити і потім все життя шкодувати". Хоча вступний іспит в школу не дався легко: хлопця поставили на ворота, попросивши роззутися ("бразильці грають босоніж") і йому треба було відбивати м’ячі, з чим він впорався успішно. Спочатку навчатися в школі було складно, а тепер все налагодилося.

Найменша Марія, яку тато лагідно називає "малючка", повідомила нам про себе, що вміє і любить ліпити з пластиліну кролика та їжачка, а ще любить позувати для фотографування та перевіряти, чи гарно вийшла на фото.

Змінивши вбрання із зіркової сукні на кежуал, Марія взяла "Енциклопедію маленького чарівника" і почала чаклувати, а усі рідні та песик Річ спостерігали і залюбки піддавалися впливу її магії. Мабуть, в цьому і є секрет успіху Маркусів — усе робити разом, навіть магію.

P.S. Вікторія та Роман сумнівалися, чи не занадто нескромно буде так відверто розповідати про себе. Але усі гроші вони заробляють чесно, а їхні стосунки у сім'ї — справжні, тож приховувати їм нічого. І подружжя вирішило, що людям слід розповідати не про негатив, а про добрі речі. Можливо, історія їхньої сім'ї та сімейного бізнесу когось надихне і підтримає, чому Маркусі будуть щиро раді.