Людмила Полонська: «Щоб написати книгу свого життя, не треба бути письменником»
^ Реклама ^Кажуть, що кожна людина у своєму житті точно може написати одну книгу. І це буде історія власного життя. Людмила Полонська підтверджує цю тезу:
За твердженнями літературних критиків, у історії Людмили Миколаївни присутній дух театру. У книзі змінені імена та прізвища, але вона автобіографічна. Сама авторка відносить твір до жіночих романів.
Розмову з Людмилою Полонською ми розпочали з питання:
І уся наша подальша бесіда стала великою відповіддю Людмили Миколаївни на це на перший погляд коротке запитання.
— Звідки взялось таке захоплення і шлях у творчість — не знаю, самі собою виникли, — енергійно відповідає авторка. — Моє гуманітарне спрямування по життю — від виховання, я думаю. Можливо, це той самий генетичний код: я не знала батькову маму, але тато розповідав, що коли вона ткала, то завжди наспівувала. Тато теж мав звичку наспівувати, і я, коли не знаю слів пісні, то ніколи не вмовкаю, а придумую слова на ходу і продовжую спів. А можливо, це дитяча активність, творчі фантазії. Молодший брат завжди захоплювався роком, грав на гітарі. Зараз йому під шістдесят, а захоплення не проходить. Мій батько мав професію учителя і був відкритою людиною, яка любила спілкуватися. І я з дитинства завзята та непосидюча: у мої шкільні роки модним був КВК, я була надзвичайно активною учасницею команди, нам дуже подобалося грати і ми завжди перемагали. Можна сказати, що я була лідером класу, задавала тон усім починанням, а усі вечірки проходили у мене вдома. Батько їх підтримував за принципом: краще вдома ніж десь.
Моє дитинство минуло в Карелії. Тато родом із Сумської області, у Світловодськ приїхав до свого земляка, який вже жив у молодому місті на Дніпрі, і татові тут дуже тут сподобалося, тому сім’єю вирішили переїхати. Роботи у самому місті на той час не знайшлося, тому батькові запропонували роботу вчителем у Подорожненській школі, тож з 1966 року я жила теж у Подорожньому. Але в Україні бувала і раніше — тато возив мене на екскурсії з Карелії в Україну на мотоциклі з коляскою.
Тож у сьомому класі я перїхала у Світловодськ і перші декілька місяців відповідала російською в українській школі, але швидко опанувала мову і продовжувала навчання вже українською без проблем. Гуманітарні здібності були з дитинства, а от математика пройшла повз мене. Взагалі, мови мені давалися легко. Так, у дорослому віці 13 років я жила в Латвії і мені довелося складати іспит з латиської, щоб залишитися там на роботі. Іспит я склала на відмінно, зібравши компліменти від членів комісії. Та у Латвії з 1993 року закрили кордони, тому мені довелося повертатися. Коли поїхала працювати в Італію (підросла донька і її слід було вчити), я чесно попереджувала своїх працедавиць, що їсти я готую не дуже вишукано. Але літнім людям не треба вишукана їжа, їм хочеться спілкування, а, вивчивши мову, в силу легкого характеру я могла поговорити і вислухати.
Завжди любила кіно, дуже переймалася долею героїв і плакала. "Людину-амфібію" без сліз дивитися не могла. Довелося побувати у різних країнах, люди зустрічалися різні, але принцип скрізь однаковий: як ти ставишся до людей, так і люди ставитимуться до тебе. В Італії сеньйора Долорес, яку її приятельки між собою називали Дуче, спочатку намагалася вказувати своєю зверхністю моє місце, але моє рівне ставлення до неї у відповідь робило свою справу: через деякий час ми були приятельками. Уміння знаходити спільну мову, мабуть, теж від батька: його учні до цих пір приносять на його могилу квіти.
Отримавши декілька раз відмови при вступі, я все одно домоглася свого і вступила на акторський факультет, по закінченні якого тривалий час працювала за фахом в Україні. Та життя складалося так, що довелося поїздити світом, де я жила і працювала. Але сприймаю цю частину життя як захоплюючу подорож, адже я дуже люблю подорожувати, пізнавати країни. Приміром, Італія — це щось неймовірне! Це рай на Землі. Я так і казала своїм знайомим італійцям: вам не варто засмучуватися, якщо після смерті потрапите у пекло — у раю ви вже побували.
Я вважаю, що завдяки мистецтву можна передати доброту. Дивлюся спектаклі колег і бачу місця, які можна допрацювати, а потім спохвачуюся: це їхнє світосприйняття, не моє. Через мистецтво можна висловити свої почуття і думки. Моя донька Поліна, коли обирала професію, відразу відкинула традиційні професії і обрала дизайн. Вона ж згодом стала авторкою дизайну обкладинки моєї книги.
Зараз я живу у Подорожньому з мамою. Мамі трохи за 90. І у мене є думка написати книгу про життя мами і тата. Усвідомлюю, що ця робота буде набагато складнішою, адже тата немає і окремі частини історії мені доведеться відновлювати майже з декількох слів, які залишилися у моїх та у маминих спогадах.
Книга "Это было не со мной" вийшла невеликим накладом, усього 100 примірників. Про неї я розповіла 2016 року під час презентації у Києві, яку організувало видавництво. Минулого року презентація відбулася у Арт галереї "Наше місто" у Світловодську, у Подорожненській бібліотеці, куди я передала декілька примірників роману. На зустріч у школу №7 міста Світловодськ мене запросила землячка Людмила Гула. Я вдячна усім, кому було цікаво познайомитися зі мною та з моєю творчістю. У мене залишилося декілька книг, тож кому цікаво, може придбати їх чи поспілкуватися зі мною, зв’язавшись через мережу Facebook. Хоча вкотре наголошую: я не письменниця. Я та, хто наважилася поділитися історією свого життя.
Говорять, що сильніше від усього змінює не та книга, яку ти прочитав, а та, яку ти написав. Ми бажаємо Людмилі Полонській творчого натхнення, а усім читачам "Вісника Кіровоградщини" надихнутися цією історією та спробувати розповісти власну історію життя.
"Одного разу, зазирнувши собі в душу, ви зрозумієте, що усе ваше життя вже і є роман, його лише слід сісти і записати. Свій роман я нікому не присвячувала, не думала про ідею, про жанри та стилі, просто у 1999 році взялася записувати власні почуття і спогади. Але коли тексту було створено багато, я вже побачила, що він може оформитися у щось більш серйозне. Хоча на той момент не було ні сюжету, ні логічного фіналу. Через 10 років в Італії я зустріла своїх майбутніх подруг і завдяки ним сам собою з’явився фінал".
За твердженнями літературних критиків, у історії Людмили Миколаївни присутній дух театру. У книзі змінені імена та прізвища, але вона автобіографічна. Сама авторка відносить твір до жіночих романів.
Розмову з Людмилою Полонською ми розпочали з питання:
"Звідки взялася творчість у Вашому житті?".
І уся наша подальша бесіда стала великою відповіддю Людмили Миколаївни на це на перший погляд коротке запитання.
— Звідки взялось таке захоплення і шлях у творчість — не знаю, самі собою виникли, — енергійно відповідає авторка. — Моє гуманітарне спрямування по життю — від виховання, я думаю. Можливо, це той самий генетичний код: я не знала батькову маму, але тато розповідав, що коли вона ткала, то завжди наспівувала. Тато теж мав звичку наспівувати, і я, коли не знаю слів пісні, то ніколи не вмовкаю, а придумую слова на ходу і продовжую спів. А можливо, це дитяча активність, творчі фантазії. Молодший брат завжди захоплювався роком, грав на гітарі. Зараз йому під шістдесят, а захоплення не проходить. Мій батько мав професію учителя і був відкритою людиною, яка любила спілкуватися. І я з дитинства завзята та непосидюча: у мої шкільні роки модним був КВК, я була надзвичайно активною учасницею команди, нам дуже подобалося грати і ми завжди перемагали. Можна сказати, що я була лідером класу, задавала тон усім починанням, а усі вечірки проходили у мене вдома. Батько їх підтримував за принципом: краще вдома ніж десь.
Моє дитинство минуло в Карелії. Тато родом із Сумської області, у Світловодськ приїхав до свого земляка, який вже жив у молодому місті на Дніпрі, і татові тут дуже тут сподобалося, тому сім’єю вирішили переїхати. Роботи у самому місті на той час не знайшлося, тому батькові запропонували роботу вчителем у Подорожненській школі, тож з 1966 року я жила теж у Подорожньому. Але в Україні бувала і раніше — тато возив мене на екскурсії з Карелії в Україну на мотоциклі з коляскою.
Тож у сьомому класі я перїхала у Світловодськ і перші декілька місяців відповідала російською в українській школі, але швидко опанувала мову і продовжувала навчання вже українською без проблем. Гуманітарні здібності були з дитинства, а от математика пройшла повз мене. Взагалі, мови мені давалися легко. Так, у дорослому віці 13 років я жила в Латвії і мені довелося складати іспит з латиської, щоб залишитися там на роботі. Іспит я склала на відмінно, зібравши компліменти від членів комісії. Та у Латвії з 1993 року закрили кордони, тому мені довелося повертатися. Коли поїхала працювати в Італію (підросла донька і її слід було вчити), я чесно попереджувала своїх працедавиць, що їсти я готую не дуже вишукано. Але літнім людям не треба вишукана їжа, їм хочеться спілкування, а, вивчивши мову, в силу легкого характеру я могла поговорити і вислухати.
Завжди любила кіно, дуже переймалася долею героїв і плакала. "Людину-амфібію" без сліз дивитися не могла. Довелося побувати у різних країнах, люди зустрічалися різні, але принцип скрізь однаковий: як ти ставишся до людей, так і люди ставитимуться до тебе. В Італії сеньйора Долорес, яку її приятельки між собою називали Дуче, спочатку намагалася вказувати своєю зверхністю моє місце, але моє рівне ставлення до неї у відповідь робило свою справу: через деякий час ми були приятельками. Уміння знаходити спільну мову, мабуть, теж від батька: його учні до цих пір приносять на його могилу квіти.
Отримавши декілька раз відмови при вступі, я все одно домоглася свого і вступила на акторський факультет, по закінченні якого тривалий час працювала за фахом в Україні. Та життя складалося так, що довелося поїздити світом, де я жила і працювала. Але сприймаю цю частину життя як захоплюючу подорож, адже я дуже люблю подорожувати, пізнавати країни. Приміром, Італія — це щось неймовірне! Це рай на Землі. Я так і казала своїм знайомим італійцям: вам не варто засмучуватися, якщо після смерті потрапите у пекло — у раю ви вже побували.
Я вважаю, що завдяки мистецтву можна передати доброту. Дивлюся спектаклі колег і бачу місця, які можна допрацювати, а потім спохвачуюся: це їхнє світосприйняття, не моє. Через мистецтво можна висловити свої почуття і думки. Моя донька Поліна, коли обирала професію, відразу відкинула традиційні професії і обрала дизайн. Вона ж згодом стала авторкою дизайну обкладинки моєї книги.
Зараз я живу у Подорожньому з мамою. Мамі трохи за 90. І у мене є думка написати книгу про життя мами і тата. Усвідомлюю, що ця робота буде набагато складнішою, адже тата немає і окремі частини історії мені доведеться відновлювати майже з декількох слів, які залишилися у моїх та у маминих спогадах.
Книга "Это было не со мной" вийшла невеликим накладом, усього 100 примірників. Про неї я розповіла 2016 року під час презентації у Києві, яку організувало видавництво. Минулого року презентація відбулася у Арт галереї "Наше місто" у Світловодську, у Подорожненській бібліотеці, куди я передала декілька примірників роману. На зустріч у школу №7 міста Світловодськ мене запросила землячка Людмила Гула. Я вдячна усім, кому було цікаво познайомитися зі мною та з моєю творчістю. У мене залишилося декілька книг, тож кому цікаво, може придбати їх чи поспілкуватися зі мною, зв’язавшись через мережу Facebook. Хоча вкотре наголошую: я не письменниця. Я та, хто наважилася поділитися історією свого життя.
Говорять, що сильніше від усього змінює не та книга, яку ти прочитав, а та, яку ти написав. Ми бажаємо Людмилі Полонській творчого натхнення, а усім читачам "Вісника Кіровоградщини" надихнутися цією історією та спробувати розповісти власну історію життя.
