Світловодщина – край нашої мрії
Відділом культури і туризму Світловодської районної державної адміністрації в рамках реалізації проекту "Світловодщина – край нашої мрії" здійснюється дослідження історії та сьогодення малих сіл, що зникають. Метою заходу є збереження пам’яті про ці населені пункти, бажання привернути увагу до їх сьогоднішнього стану та створити передумови для відродження у майбутньому... Всього дослідженню підлягає близько 30 сіл району, а розпочали ми зі Сніжкового, Арсенівки, Семигір’я, Антонівки та малих сіл Григорівської сільської ради!
^ Реклама ^Багате кутками тепер мале село Сніжкове Федірківської сільської ради (Новоселівці, Галалейківка, Головківка, Обезянівка й Руська) зустріло дослідників гарними асфальтованими дорогами, збереженими адресними табличками (найбільший порядковий номер на вулиці Ворошилова – 39) і гостинними людьми, які пригощають небаченими ніде в іншому місці пиріжками на 12 закльопок. На території як спадок колишньої величі бориться з лісом, що наступає, колишній панський маєток, саме ж село Сніжкове станом на 1886 рік належало до Федірківської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії, у ньому мешкала 621 особа, налічувалось 91 дворове господарство, а засноване було ще у XVIIІ столітті козаком Сніжком, який брав участь у придушенні Гупалівського повстання. За це у 1781 році його було нагороджено "Грамотою" цариці Катерини ІІ. Грамота служила правом власності на земельні масиви Тернової балки. Саме його правнуку Якову Семеновичу, 1820 року народження, до революції 1917 року це село належало.
Розповідь про малі села Григорівської сільської ради варто починати з короткої інформації про Миколаївську церкву в селі Григорівка, бо саме вона об?єднувала прихожан усіх довколишніх сіл в одну громаду. Тим більше, що й одна з назв Григорівки напряму пов?язана з служителями церкви (попами – поповичами) – Поповичівка і Ластухине, завдячуючи поміщику Івану Михайловичу Ластухину, який цю церкву в період із 1783 до 1785 за свої кошти й кошти селян побудував. Згідно з даними "Пам?ятної книжки для духівництва Херсонської єпархії", укладеної священиком Федором Миляновським у 1902 році, приходами цієї церкви були такі населені пункти: Кобзарівка – володіння майора Мойсея Ангелова, Яремівка – володіння майора Кахова, Кахова (Ляхова, Сергіївка) – володіння капітана Кахова, Черниківка – володіння майора Ангелова, Перехристівка – володіння капітана Кахова. З 1886 року село Яремівка належало капітанші Мержановій. Спомин про село Кобзарівка датується 1764 роком, з 1768 року Кобзарівка належала майору Ангелову, а потім (1782 р.) – майорші Ангеловій. 1798 рік – землями володіє син Ангелова кадет Іван Моїсеєв.
За результатами подвірного перепису Олександрійського повіту 1886 року в селі Кобзарівка налічували 28 дворів, де проживали 103 кріпаки чоловічої статі та 102 жіночої.
Перша літописна згадка про села Яремівка, Оврагове, Антонівка (зникле село) датується XVIII століттям.
Розібратися в історичних нетрях сіл Григорівської сільської ради (зокрема, хто й кому програв яке село в карти) допомогли старожили Григорівки Петро Нечай та справжній нащадок яремівських козаків Григорій Шаповал.
Проте мешканці згаданих сіл походження їхніх назв пов?язують не з поміщиками, а козаками часів Хмеля (Богдана Хмельницького), коли тут поселилися чотири побратими: Григорій, Василь, Ярема і сліпий Кобзар. Тому села так і назвали: Григорівка, Василівка, Яремівка і Кобзарівка. Майже всі села Григорівської сільської ради розташовані в широкій долині, якою тече тиха, спокійна влітку і бурхлива навесні, річка Цибульник – правобережна притока Дніпра – Славути. Таку назву їй дали тому, що обабіч її берегів росло багато дикої цибулі та й іншого корисного зілля.
А ще давніше ….. розповідали старожили, що сюди на полювання приїздили великі князі з Києва. У цих місцях тоді не було ні сіл, ні хуторів, ні зимівників, а було в лісах багато звірини, а в річках риби всякої. Говорять, що навіть водилися царі звірів – леви, тому, урочище біля Григорівки називається Левурщиною.
Село Яремівка лежить серед високих пагорбів, які називають горами, одну з них – Лиса гора.
Уже в 1881 році Миколаївська церква с. Попичівка (сучасна Григорівка) мала 997 прихожан чоловічої статі і 1014 жіночої. Входили села – Кахово, Яремівка, Кобзарівка, Перехрестівка, Сакинівка, Зенфирівка, Черниківка, Ново-Федорівка.
У громадянську війну через село Яремівка проходили армія Ворошилова та Будьонного. Колективізація села почалася осінню 1929 року. У селі було організовано два колгоспи. Перші голови колгоспів Яременко Денис Ілліч та Пономаренко Семен Григорович. Згодом було створено один колгосп "Червоний ударник" – голова Кузьменко Іван Федорович. У 1924 році створена вперше комсомольська організація. Першим головою Яремівської сільської ради був Кіндратенко Петро Кіндратович.
У селах Оврагове та Антонівка також було створено перші комсомольські організації. Відбуваються і неминущі процеси колективізації у 1924 році: частина населення села Антонівка організовується в СОЗ (спільний обробіток землі), куди спочатку увійшло 13 господарств під назвою "Незаможник", головою був обраний Пшеничний Мусій Трофимович.
Майбутнє Яремівки за розвитком туризму, знаком чого стала поява в 2016 році зеленої садиби "Соломія".
Ще одне сільце, яке вже залишили його мешканці – Перехрестівка (Христовка) має дві легенди, які пояснюють його назву: нібито на його межі стояв величезний дерев'яний хрест із дашком; нібито від прізвища пана – власника цього села – Хр?стова. Але біля Перехрестівки було ще два хутори, які зникли ще в ХХ столітті – Кириченкове і Гришівка.
Найбільше ж клопоту завдає сільце Вищепанівка, бо на прикладі його назв можна простежити історію нашого краю: в козацькі часи воно носило назву Пугачиха, бо знаходиться в балці Пугачиха, за часів Нової Сербії від власника серба отримало назву Вуїчева, в радянські часи було перейменовано на честь Володимира Ілліча Леніна на Іллічівку й лише внаслідок декомунізації йменується тепер Вищепанівка, хоча сама балка Вищепанівка тягнеться від Великої Андрусівки (де є куток із такою ж назвою) і впадає у ту ж таки балку Пугачиха. Але й це ще не все: поряд був хутірець із "стидною назвою", що була свого часу ні чим іншим, як спотвореним варіантом первісного варіанту Сакенівка (від прізвища власника генерала-фельдмаршала з Єлисаветграда Остена Сакена).
Григорівська сільська рада межує з Глинською сільською радою, до складу якої входить цілий ряд населених пунктів: Арсенівка, Ганнівка, Дубки, Онове і, наче Рим, на семи пагорбах Семигір'я. Село Семигір'я було засноване в 1825 році на місці, де ще за часів Хмельниччини (згідно з переказами) було "лобне місце", на якому карали зрадників, звідки інша назва села – Лобачиха.
Назву Семигір'я пов'язують із тим фактом, що цей населений пункт оточують сім пагорбів, на сьогодні збереглось назви чотирьох із них: Гострий і Ставний Шпилі, Кругла і Макортете. Хоча цей населений пункт має ще одну назву – Панське, бо початок дав йому пан Микола Миколайович Вуїч, у якого було чотири сини – Микола, Олександр, Дмитро і Федір. На той час у селі був великий став, по дорозі до Калантаєва був ще один. Село зусібіч обступають густі ліси (Гаврюкове, Латаєве, Борисове, Кам'яна Балка, Рідкодубиця, Перегівське, Осичкове, Осикувата, Марків, Маленьке, Бутове, Вищепанове, Гаврюкове, Галічене, Галяча, Гнуче, Довжок, Довжочок, Їсківське, Кругла, Лапаєве, Мечиків, Моренцеве, Морещево, Мухів, Шинкове).
Пан Вуїч тримав економію (маєток, у якому використовували найману працю і сільськогосподарські машини) та займався розведенням собак, на яких навіть вимінював кріпаків у пана Тищенка з Полтави. На той час селяни працювали три дні на пана й один на себе. Після смерті Миколи Миколайовича сини розділили його господарство між собою: Микола залишився жити в батьківській оселі, Дмитро мешкав у економії, керуючи нею, Олександр мешкав у Новогеоргіївську, а Федір виїхав до Києва, та невдовзі після смерті батька приїхав до села, аби віддати братам свою частину, яку ті спродали селянам. На панській землі недалеко від теперішньої Василівки був побудований горілчаний завод, на якому працювало до сотні робітників. У Федора дітей не було, Олександр мав одного сина, Дмитро – двох синів і двох доньок. Під час революції 1917 року Олександра, Дмитра та їхніх синів було вбито. У 1919 році панська садиба згоріла.
На початок ХХ століття грамотність серед мешканців села була низькою: грамоти по хатах навчали ті, хто, служачи в армії свого часу, навчились хоч трохи читати й писати. У зв?язку з революційними подіями село Семигір'я неодноразово згадується в романі Ю. Горліса-Горського "Холодний Яр" як один із центрів запеклого протистояння холодноярців більшовикам. У 1918 році до Семигір'я прибув корінний мешканець Семен Никифорович Ткаченко, який був активним учасником революційних подій у Єлисаветграді. Ним було організовано комсомольський осередок і партійний комітет. Він же став організатором колгоспів "Нова громада" і "Третій вирішальний", що пізніше були об'єднані в колгосп імені Чкалова. Першими комсомольцями були Петро, Василь і Фома Залюбовські, Фалимон Ткаченко, Леонтій Сириця. У колгоспі була тракторна бригада, ферма № 2, свиноферма, курятник. Оскільки чоловічих рук не вистачало, на трактористів вивчились і працювали М. Живолуп, Н. Ткаченко та В. Залюбовська.
У 1919 році в селі запрацювала перша хата-читальня, у якій було близько 100 книг. Перший клуб був у Сліпім яру. Головою колгоспу на той час був Семен Ткаченко, а Фалимон Ткаченко був завідувачем клубу. Першою виставою в клубі було "Сватання на Гончарівці". При клубові діяли драматичний, вокальний, інструментальний та інші гуртки. У 1939 році було побудовано новий клуб, а завідувачем став Михайло Оніцов. Потім клубом завідували Сириця Леонтій, І. Залюбовський, Іван Норенко. Першою бібліотекаркою була В. Л. Цареградська, 1960-1961 рр. – Лідія Пустовіт, 1961 – 1965 р.р. – Катерина Бородай, з 1965 до 2000 – Ганна Залюбовська. Спочатку клуб із бібліотекою об'єднали, а згодом взагалі ліквідували. Школа знаходилась у панській будівлі, до ІІ Світової війни тут діяв лікнеп. Вчителювала тут Євдокія Андріївна Чуканова. Під час війни в школі працювало троє вчителів: Валентина Павлівна Радченко, Олена Петрівна Даценко та Марія Федотівна Гнененко. У період із 1952 до 1971 року в селі діяла початкова школа, в 1977 році вона була закрита й діти почали їздити на навчання до Глинська.
Медпункт почав працювати в Семигір'ї з 1932 року, в 1943-1945 рр. фельдшером працювала Марія Скрипник, з 1945 по 1947 – Поліна Залюбовська, після 1947 – Марія Кодак. У 1930-их роках більше 20 мешканців Семигір?я були репресовані радянською владою. У селі є два кутки-виселки – Новоселівка і Приліпка. Майже до кінця ХХ століття добуло й сільце Калантаївське між Семигір'ям і Калантаєвом. Біля Семигір'я є два озера – Біле і Чорне Топила. Дуже багато навколо Лобачихи й ярів і балок: Велика і Мала Лобачихи, Перегівське, Осикова, Артюхівський, Куренський, Кам'яна, Шевченкове, Сліпий. Не дивно, що саме це село облюбували екопоселенці з різних регіонів України (від Одеси та Дніпра до Харкова). Вони впроваджують органічне землеробство, що дає гарні результати на родючій семигорівській землі. Між горами Семигір'я плекалась любов до людей майбутнього доктора медичних наук Євгенія Вікторовича Ковальова.
Ще серед полів Глинської сільської ради причаїлось село Арсенівка, про колишню велич якого свідчать наявні ще й сьогодні кутки Бабаківка, Василинівка, Стекинівка, Щербівка, Хутір, П'ятихатки, Калоша й залишки села Красноселіє (ближче до Знам'янського району).
За матеріалами, наданими бібліотекарями з Григорівки М. Куліш та
з Глинська Т. Стецуновою та провідним методистом із збереження культурної спадщини Захарівського музею історії
С. Гайдуком.
Розповідь про малі села Григорівської сільської ради варто починати з короткої інформації про Миколаївську церкву в селі Григорівка, бо саме вона об?єднувала прихожан усіх довколишніх сіл в одну громаду. Тим більше, що й одна з назв Григорівки напряму пов?язана з служителями церкви (попами – поповичами) – Поповичівка і Ластухине, завдячуючи поміщику Івану Михайловичу Ластухину, який цю церкву в період із 1783 до 1785 за свої кошти й кошти селян побудував. Згідно з даними "Пам?ятної книжки для духівництва Херсонської єпархії", укладеної священиком Федором Миляновським у 1902 році, приходами цієї церкви були такі населені пункти: Кобзарівка – володіння майора Мойсея Ангелова, Яремівка – володіння майора Кахова, Кахова (Ляхова, Сергіївка) – володіння капітана Кахова, Черниківка – володіння майора Ангелова, Перехристівка – володіння капітана Кахова. З 1886 року село Яремівка належало капітанші Мержановій. Спомин про село Кобзарівка датується 1764 роком, з 1768 року Кобзарівка належала майору Ангелову, а потім (1782 р.) – майорші Ангеловій. 1798 рік – землями володіє син Ангелова кадет Іван Моїсеєв.
За результатами подвірного перепису Олександрійського повіту 1886 року в селі Кобзарівка налічували 28 дворів, де проживали 103 кріпаки чоловічої статі та 102 жіночої.
Перша літописна згадка про села Яремівка, Оврагове, Антонівка (зникле село) датується XVIII століттям.
Розібратися в історичних нетрях сіл Григорівської сільської ради (зокрема, хто й кому програв яке село в карти) допомогли старожили Григорівки Петро Нечай та справжній нащадок яремівських козаків Григорій Шаповал.
Проте мешканці згаданих сіл походження їхніх назв пов?язують не з поміщиками, а козаками часів Хмеля (Богдана Хмельницького), коли тут поселилися чотири побратими: Григорій, Василь, Ярема і сліпий Кобзар. Тому села так і назвали: Григорівка, Василівка, Яремівка і Кобзарівка. Майже всі села Григорівської сільської ради розташовані в широкій долині, якою тече тиха, спокійна влітку і бурхлива навесні, річка Цибульник – правобережна притока Дніпра – Славути. Таку назву їй дали тому, що обабіч її берегів росло багато дикої цибулі та й іншого корисного зілля.
А ще давніше ….. розповідали старожили, що сюди на полювання приїздили великі князі з Києва. У цих місцях тоді не було ні сіл, ні хуторів, ні зимівників, а було в лісах багато звірини, а в річках риби всякої. Говорять, що навіть водилися царі звірів – леви, тому, урочище біля Григорівки називається Левурщиною.
Село Яремівка лежить серед високих пагорбів, які називають горами, одну з них – Лиса гора.
Уже в 1881 році Миколаївська церква с. Попичівка (сучасна Григорівка) мала 997 прихожан чоловічої статі і 1014 жіночої. Входили села – Кахово, Яремівка, Кобзарівка, Перехрестівка, Сакинівка, Зенфирівка, Черниківка, Ново-Федорівка.
У громадянську війну через село Яремівка проходили армія Ворошилова та Будьонного. Колективізація села почалася осінню 1929 року. У селі було організовано два колгоспи. Перші голови колгоспів Яременко Денис Ілліч та Пономаренко Семен Григорович. Згодом було створено один колгосп "Червоний ударник" – голова Кузьменко Іван Федорович. У 1924 році створена вперше комсомольська організація. Першим головою Яремівської сільської ради був Кіндратенко Петро Кіндратович.
У селах Оврагове та Антонівка також було створено перші комсомольські організації. Відбуваються і неминущі процеси колективізації у 1924 році: частина населення села Антонівка організовується в СОЗ (спільний обробіток землі), куди спочатку увійшло 13 господарств під назвою "Незаможник", головою був обраний Пшеничний Мусій Трофимович.
Майбутнє Яремівки за розвитком туризму, знаком чого стала поява в 2016 році зеленої садиби "Соломія".
Ще одне сільце, яке вже залишили його мешканці – Перехрестівка (Христовка) має дві легенди, які пояснюють його назву: нібито на його межі стояв величезний дерев'яний хрест із дашком; нібито від прізвища пана – власника цього села – Хр?стова. Але біля Перехрестівки було ще два хутори, які зникли ще в ХХ столітті – Кириченкове і Гришівка.
Найбільше ж клопоту завдає сільце Вищепанівка, бо на прикладі його назв можна простежити історію нашого краю: в козацькі часи воно носило назву Пугачиха, бо знаходиться в балці Пугачиха, за часів Нової Сербії від власника серба отримало назву Вуїчева, в радянські часи було перейменовано на честь Володимира Ілліча Леніна на Іллічівку й лише внаслідок декомунізації йменується тепер Вищепанівка, хоча сама балка Вищепанівка тягнеться від Великої Андрусівки (де є куток із такою ж назвою) і впадає у ту ж таки балку Пугачиха. Але й це ще не все: поряд був хутірець із "стидною назвою", що була свого часу ні чим іншим, як спотвореним варіантом первісного варіанту Сакенівка (від прізвища власника генерала-фельдмаршала з Єлисаветграда Остена Сакена).
Григорівська сільська рада межує з Глинською сільською радою, до складу якої входить цілий ряд населених пунктів: Арсенівка, Ганнівка, Дубки, Онове і, наче Рим, на семи пагорбах Семигір'я. Село Семигір'я було засноване в 1825 році на місці, де ще за часів Хмельниччини (згідно з переказами) було "лобне місце", на якому карали зрадників, звідки інша назва села – Лобачиха.
Назву Семигір'я пов'язують із тим фактом, що цей населений пункт оточують сім пагорбів, на сьогодні збереглось назви чотирьох із них: Гострий і Ставний Шпилі, Кругла і Макортете. Хоча цей населений пункт має ще одну назву – Панське, бо початок дав йому пан Микола Миколайович Вуїч, у якого було чотири сини – Микола, Олександр, Дмитро і Федір. На той час у селі був великий став, по дорозі до Калантаєва був ще один. Село зусібіч обступають густі ліси (Гаврюкове, Латаєве, Борисове, Кам'яна Балка, Рідкодубиця, Перегівське, Осичкове, Осикувата, Марків, Маленьке, Бутове, Вищепанове, Гаврюкове, Галічене, Галяча, Гнуче, Довжок, Довжочок, Їсківське, Кругла, Лапаєве, Мечиків, Моренцеве, Морещево, Мухів, Шинкове).
Пан Вуїч тримав економію (маєток, у якому використовували найману працю і сільськогосподарські машини) та займався розведенням собак, на яких навіть вимінював кріпаків у пана Тищенка з Полтави. На той час селяни працювали три дні на пана й один на себе. Після смерті Миколи Миколайовича сини розділили його господарство між собою: Микола залишився жити в батьківській оселі, Дмитро мешкав у економії, керуючи нею, Олександр мешкав у Новогеоргіївську, а Федір виїхав до Києва, та невдовзі після смерті батька приїхав до села, аби віддати братам свою частину, яку ті спродали селянам. На панській землі недалеко від теперішньої Василівки був побудований горілчаний завод, на якому працювало до сотні робітників. У Федора дітей не було, Олександр мав одного сина, Дмитро – двох синів і двох доньок. Під час революції 1917 року Олександра, Дмитра та їхніх синів було вбито. У 1919 році панська садиба згоріла.
На початок ХХ століття грамотність серед мешканців села була низькою: грамоти по хатах навчали ті, хто, служачи в армії свого часу, навчились хоч трохи читати й писати. У зв?язку з революційними подіями село Семигір'я неодноразово згадується в романі Ю. Горліса-Горського "Холодний Яр" як один із центрів запеклого протистояння холодноярців більшовикам. У 1918 році до Семигір'я прибув корінний мешканець Семен Никифорович Ткаченко, який був активним учасником революційних подій у Єлисаветграді. Ним було організовано комсомольський осередок і партійний комітет. Він же став організатором колгоспів "Нова громада" і "Третій вирішальний", що пізніше були об'єднані в колгосп імені Чкалова. Першими комсомольцями були Петро, Василь і Фома Залюбовські, Фалимон Ткаченко, Леонтій Сириця. У колгоспі була тракторна бригада, ферма № 2, свиноферма, курятник. Оскільки чоловічих рук не вистачало, на трактористів вивчились і працювали М. Живолуп, Н. Ткаченко та В. Залюбовська.
У 1919 році в селі запрацювала перша хата-читальня, у якій було близько 100 книг. Перший клуб був у Сліпім яру. Головою колгоспу на той час був Семен Ткаченко, а Фалимон Ткаченко був завідувачем клубу. Першою виставою в клубі було "Сватання на Гончарівці". При клубові діяли драматичний, вокальний, інструментальний та інші гуртки. У 1939 році було побудовано новий клуб, а завідувачем став Михайло Оніцов. Потім клубом завідували Сириця Леонтій, І. Залюбовський, Іван Норенко. Першою бібліотекаркою була В. Л. Цареградська, 1960-1961 рр. – Лідія Пустовіт, 1961 – 1965 р.р. – Катерина Бородай, з 1965 до 2000 – Ганна Залюбовська. Спочатку клуб із бібліотекою об'єднали, а згодом взагалі ліквідували. Школа знаходилась у панській будівлі, до ІІ Світової війни тут діяв лікнеп. Вчителювала тут Євдокія Андріївна Чуканова. Під час війни в школі працювало троє вчителів: Валентина Павлівна Радченко, Олена Петрівна Даценко та Марія Федотівна Гнененко. У період із 1952 до 1971 року в селі діяла початкова школа, в 1977 році вона була закрита й діти почали їздити на навчання до Глинська.
Медпункт почав працювати в Семигір'ї з 1932 року, в 1943-1945 рр. фельдшером працювала Марія Скрипник, з 1945 по 1947 – Поліна Залюбовська, після 1947 – Марія Кодак. У 1930-их роках більше 20 мешканців Семигір?я були репресовані радянською владою. У селі є два кутки-виселки – Новоселівка і Приліпка. Майже до кінця ХХ століття добуло й сільце Калантаївське між Семигір'ям і Калантаєвом. Біля Семигір'я є два озера – Біле і Чорне Топила. Дуже багато навколо Лобачихи й ярів і балок: Велика і Мала Лобачихи, Перегівське, Осикова, Артюхівський, Куренський, Кам'яна, Шевченкове, Сліпий. Не дивно, що саме це село облюбували екопоселенці з різних регіонів України (від Одеси та Дніпра до Харкова). Вони впроваджують органічне землеробство, що дає гарні результати на родючій семигорівській землі. Між горами Семигір'я плекалась любов до людей майбутнього доктора медичних наук Євгенія Вікторовича Ковальова.
Ще серед полів Глинської сільської ради причаїлось село Арсенівка, про колишню велич якого свідчать наявні ще й сьогодні кутки Бабаківка, Василинівка, Стекинівка, Щербівка, Хутір, П'ятихатки, Калоша й залишки села Красноселіє (ближче до Знам'янського району).
За матеріалами, наданими бібліотекарями з Григорівки М. Куліш та
з Глинська Т. Стецуновою та провідним методистом із збереження культурної спадщини Захарівського музею історії
С. Гайдуком.
Сергій Гайдук
Фото: надані автором
^ Реклама ^
^ Реклама ^
